Ріколи не замислювалась над долею своєї родини, вірніше, родини своєї матері... А, мабуть, вона (родина) цього заслуговує, і особливо є про що згадати перед світлим Днем Перемоги. Було у Карпа та Євдокії Жовтобрюхів п'ятеро дітей: Василь - 1918 року народження, Микола - 1922, Зінаїда ( моя мама) - 1924, Ганна - 1927 та найменший "мізинчик" Мефодій - 1930.Отак розпочиналась казка житт я, врніше не казка, а страшна правда... Голодомор 1932-33 років, коли їли навіть ховрахів, але вижили... Совєї землі мали шматочок, але тяжко заробляли трудодень у колгоспі. Та посалася Велика Вітчизняна війна... Раптово, неочікувано...Мама казала, що бачила перед тим сон (у школі вчила німецьку мову)-у небі залізні хрести, німецькі букви, і Матір Божа з дитям сумно на все це дивилась. Так і сталось. Неждано-негадано...Почали бомбувати міста й села, зривати мости й важливі об'єкти. Але для сім'ї почалось найстрашніше, коли стали забирати дітей... Василь був військовослужбовцем, тому пройшов війну і (на щастя) повернувся живим, хоча й нездоровим, ще довго жив та працював на Далекому Сході біля Владивостока. Я про нього знаю небагато, бо ніколи не бачила. А ось Миколу, Зіну (мою матір) та Ганну водночас забрали до Німеччини.Залишився біля батьків малий Мефодій. Не буду говорити про те, як жилося моїм бабусі й дідусеві, бо в роки війни їх не стало... Важко, мабуть, було молодим дівчатам і хлопцям у неволі. Знаю, що мама працювала у шахті. Була молодою, красивою, не раз німкені пропонували їй великі гроші за довгі коси та вишиту сосочку, але мати не погодилась. Так, це був не концентраційний табір, але треба було вміти постояти за свою гідність і честь. Звілнити мою матусю(так знає й історія) американські війська. Але вона залишилась з Радянською Армією і допомагала демонтувати наше приладдя, вивезене з держави. Повернулась у 1946 році і пішла працювати на ферму. А це нелегка робота. Пропрацювала 50 років. Ще, слава Богу, жива, хоча й дуже хвора. Тітка Ганна після звільнення з Німеччини ще довгий час ішла із нашими військами, звільняючи інші народи. А потім теж дуже довгий час працювала на державу. Дядько Микола, повернувшись у рідне селоЮ все життя пропрацював у колгоспі, і кращого комбайнера годі було шукати. І моя мама, і тьотя Ганна, і дядько Микола нагородженні орденами. у мами "Знак Пошани" і "Трудового Червоного Прапора". На той час орденів даремно не давали, тож важко працювали і в мирний час. Уже десять років немає Миколи..., минулого року не стало Мефодія... А мама та тітка Ганна ще живуть і радують нас, дітей та внуків. Дай, Боже, їм сил і здоров'я, честь і хвала хм за ратний і життєвий шлях!!! Ми, діти, вклоняємося їм низько до ніг просимо за все пробачеммня. Зі щирою повагою дочка, вчителько НВК №99 ПОЛЕЛУЙКО Р.К.