В Українi немає жодної родини у якої б не було серед родичiв героя,який прйшов через Велику Вiтчизняну вiйну.I у моїй родинi теж є такий герой,а точнiше сказати-героїня,i це моя прабабуся-Власенко Марфа Юхимiвна.Народилася вона 21 липня 1923 року в селi Балiвка.У родинi Марфа була найменша серед шiстьох дiтей,її батько був конторським працiвником,а мати-домогосподаркою.У 1930 роцi прабабуся пiшла до школи i 1940 iз похвальною граматою її закiнчила,i того ж 1940 року поступила до Запорозького педагогiчного iнституту на вчителя росiйcької мови та лiтератури.У 1941 роцi пiсля закiнчення першого курсу залишилося здати один останнiй iспит,але це скасували,тому що було оголошенно,що почалася вiйна.До України приїжджати потяги з Нiмеччини,якi забирали молодь i везли працювати до нiмецьких сiл i фабрик.Першi три рази,коли Марфу та iнших намагалися вивезти до Нiмеччини,то їй вдавалося втiкати,але четвертого разу втiкти не вдалося,тому що скрiзь стояли охоронцi,на усiх вiкнах були решiтки.Пробула моя прабабуся в Нiмеччинi два роки.Увесь цей час,вона працювала у тiй нiмецький родинi,в якiй жила.Бабусина праця була важкою.Пiдiйматися треба було о п`ятiй годинi ранку,доїти вiсiм корiв,годувати коней,свиней та птахiв,саджати рослини та удобрювати їх.Мoїй бубусi дуже пощастило у тому,що вона знала нiмецьку i тому одразу розумiла усе,що їй говорять господарi i за це вони її дуже поважали.Навеснi 1945 року внoчi чувся лiтакiв i усi знали,що це вiйськовi радянськi лiтаки летять на Берлiн.Першого травня того ж року Радянська армiя визволила свою молодь з Нiмеччини.Пеовернувшись додому,Марфа здала останнiй iспит i продовжила нвчання в iнститутi.У 1952 роцi вона отримала диплом i стала викладачем росiйської мови та лiтератури в школi i пропрацювала там до 1978 року. Кожного 9 травня до моєї прабабусi приходять її учнi,сусiди та добрi знайомi iз поздоровленнями,вiдкритками й квiтами.Бачачи усе це я вiдчуваю неймовiрну гордiсть за свою прабабусю й безмiроно рада,що вона в мене є й пишаюся нею!