22 червня 1941 року почалась друга світова війна, яка забрала із собою життя багатьох радянських людей. В ті часи моєму прадіду Костіну Петру Микитовичу було 64 роки , а моїй прабабусі Костіній Одарці Юхимівні було 57 років. В ті жахливі часи мій прадід працював на Ярославській залізниці в місті Іваново. А моя прабабуся була домогосподаркою і виховувала чотирьох дітей: Олександра, Семена, Тетяну і Валентину. Сама наймолодша Валентина і є моя рідна бабуся, зараз їй 83 роки. А на той час їй було 15 років. Олександр, Семен і Тетяна працювали на залізниці. Олександр – технолог-залізничник працював у конторі. Семен бригадир залізничних шляхів, а Тетяна – робітник-залізничник. Так як тоді залізниця була дуже важлива, у людей які там працювали була “бронь”, на фронт їх не відправляли, тобто вони залишалися працювати в тилу. Моя бабуся Валентина теж пішла працювати на залізницю, в 15 років вона допомагала старшому брату Семену. В 1943 році моя бабуся вивчилась на телеграфістку. В тому ж році її відправили у відрядження в звільнені райони, а саме у Вінницьку область, місто Гайворонь на залізницю. По дорозі в Гайворонь над потягом, в якому їхала моя бабуся та ще приблизно 180 чоловік, пролітали німецькі літаки і почали бомбити. Машиніст, не вагаючись, зупинив поїзд і всі люди, які знаходилися в ньому, повискакували і побігли ховатися, хто куди. Через дві години, коли все закінчилось, люди повернулися в потяг і поїхали далі. Місто Гайворонь знаходилось на відстані 60 кілометрів від фронту. Його тільки-тільки звільнили. І тому всі люди з жахом слухали вибухи бомб та стрільбу кулеметів. Мій дідусь Винниченко Павло Миколайович всю війну прослужив в учбовому танковому полку в місті П’ятигорську. Він мав звання старшого лейтенанта і навчав солдат танковій справі. Таким чином моя сім’я несла службу в тилу. І я пишаюсь ними, тому що люди, які служили в тилу, принесли таку ж велику користь для звільнення нашої Батьківщини, як і солдати на фронті.