Яка ж цікава ця річ – час. До сьогоднішнього дня я й не замислювалася. А зараз..

Йшов 1995 рік. Одинадцятирічна Галинка тільки що прокинулась і бігом побігла до вікна: вже з хвилини на хвилину листоноша повинен принести довгоочікуваний лист від дідуся. Через 5 хвилин вона почула хрускіт снігу, і через мить мама принесла їй щільний конверт, в якому її дідусь Сокоренко Василь Іванович написав наступні слова « Так напишеш в своєму творі..». Ця дівчина – моя мама. І ось дивовижно – зараз мені 15 років і я з таким же хвилюванням тримаю в руках дорогоцінні листи мого прадіда, котрі бережно зберігаються в нашій родині  разом з бойовими нагородами. Через багато років я розповім про його подвиг знову.

Василь Іванович Сокоренко народився в 1926 рік. Коли почалась війна, йому було 16 років. 22 січня 1943 року, як виповнилося йому 17 років, він пішов добровольцем на фронт в партизанський загін, за збігом долі він потрапив в один загін зі своїм батьком Сокоренко Іваном Григоровичем. Ось так, пліч-о-пліч, вони дійшли разом до села Івня, де мій прапрадід підірвався на ворожій міні й залишився там спочивати назавжди, й Василь Іванович пішов своїм шляхом сам. В 1942 році їх загін дійшов до Білорусі, де мій прадід був поранений перший раз. Але швидко оговтавшись, Василь Іванович  продовжив своє діло. При форсуванні Дніпра він був тяжко поранений в стегно, через велику  кровотечу втратив свідомість. Прийшов до тями він відчув як його лице торкається щоб мокре, відкривши очі  побачив над собою медичну вівчарку. Набравшись сили заговорив до неї, а вона розвернулась і побігла геть. Через деякий час ,прадід побачив цю саму собаку ,яка вела до нього лікарів. Після боїв на Дніпрі був нагородженим Орденом Червоної Зірки. Приймав участь в боях на Курській дузі, після чого Василь  Іванович отримав Орден Вітчизняної війни.

Прадідусь в своєму листі описував випадок, коли в 1944 році в боях в Східної Пруссії він один взяв в полон німецького офіцера і його ад'ютанта. Він вів їх декілька кілометрів до свого командування. Внаслідок отримав за це Орден Слави 3 ступені.

Особливе місце в листах він приділяв одному епізоду, який назавжди йому врізався в пам’ять. «Алтухівський рейд» - так назвав прадід цю історію.

« Коли я воював в складі 2-го Гвардійського Кавалерійського кубанського козачого корпусу в березні 1943 року, наш корпус був відправлений на відпочинок і поповнення живої сили. Після нього ми відправилися по лісам, болотам, полям на нове місце – в тил противника в Вітебську область. Перед корпусом була поставлена задача внести паніку в тил ворогів, знищити ворожі горизонти, які направлялися на фронт по залізним і наземних дорогах». Василь Іванович пише, що спочатку їм довилось діяти в тилу цілий місяць. На початку жовтня ворожий загін вступив в Брянську область. І ось на станції Алтухово їх загін виявив німецький аеродром, на якому знаходилося біля 50 замаскованих літаків. Їх неможливо було виявити не з одного ракурсу. Командир віддає приказ оточити весь район.  І вже на світанку увесь аеродром був розгромлений. Вціліли тільки 3 винищувача, а німці пішли вглиб лісу. Але через декілька днів були знайдені й знищені в тяжкому бою.

Повернувся Василь Іванович додому тільки в лютому 1946 року в званні старшини. Повернувся. Ці слова мріяли почути в кожному будинку. Тяжко було почати мирне життя, але Василь Іванович зміг. Одружився на Марії Миронівні, зростив 7 дітей. Закінчив Сільськогосподарський технікум і до кінця життя працював головним агрономом в рідному селі Степне.

Ось така розповідь про мужність мого прадіда зберігає пожовклий від часу конверт. Кожного 9 травня я беру в руки портрет мого прадідуся – Сокоренко Василя Івановича і несу його в одному ряду зі всіма героями той Великої війни. Мені здається, в цей момент він стає в один ряд, пліч-о-пліч, зі своїми однополчанами і з гордо піднятою головою йде серед безкінечного потоку людей Безсмертного полку. І в цей час я відчуваю неймовірну гордість і подяку перед ним, перед усіма людьми, які віддали своє здоров’я і життя, щоб я зараз змогла йти під ясним блакитним небом. Дякую за Ваш подвиг! На жаль, прадід помер задовго до мого народження. Мені дуже б хотілось сказати йому всі слова подяки особисто. Але я впевнена, що він знає, як я ним пишаюсь, і як я вдячна йому за життя, за мир, за свободу.