Ситніков Георгій Григорович.

Народився він 8 квітня 1921 року в м.Єсентуки в  сім’ї терського козака Григорія. Хлопчик ріс сиротою,адже батько загинув під час громадянської війни, захищаючи свій край.

 20 вересня 1940 року Георгія призвали до лав армії. Він був зарахований розвідником до окремої лижної роти 32 стрілецького  полку ,тут його і застала війна. Мій дідусь ніколи не ховався за чиюсь спину-завжди був попереду і які б завдання не ставили,справлявся з ними на відмінно. Восени 1941р. його було поранено у ногу. В госпіталі не затримався, рвався на фронт. Через поранення  його перевели у зв’язківці. В його обов’язки входило забезпечувати зв’язок від передової до штабу, а це було нелегко. Часто приходилось тягнути лінію під шквалом ворожого вогню, та вони робили все, аби завжди було чути: «Сокіл,Сокіл-я Ластівка! Як чути?». Коли ставався обрив, треба було знову повертатися у «пекло» та лагодити лінію.

Дідусь розповідав мені таку історію. Хлопці-зв’язківці ходили по черзі ремонтувати обриви, і ось дідусь не встиг повернутися у бліндаж, як треба було знову йти. Була черга Василя Чернова, він сидів увесь блідий,і лише губи шепотіли: « В мене двоє дітей, я не можу. » Мій дідусь глянув на нього, махнув рукою і промовив:«А у мене нікого, мене ніхто не чекає!». Зробив крок і пірнув у темряву, яка здригалась та палала від вибухів. Через годину  він повернувся, але на місці бліндажа зяяла величезна воронка від снаряду… Ось так любило його життя!

У 1943 році мій дідусь Георгій Григорович був нагороджений медаллю «За відвагу». На початку 1944року його було нагороджено орденом           «Червоної зірки».

Потім було важке поранення у спину, майже пів року в госпіталі та декілька проведених операцій. Поїхав у відпустку в рідні Єсентуки, поспішав до коханої та вона ненароком торкнувшись рани, що сочилася-відсахнулася від нього, навіщо їй каліка… І дідусь, хоч і був комісованим остаточно, йде добровольцем на фронт у складі 934-го окремого батальйону зв’язку воює до кінця війни. Перемогу мій дідусь зустрів у Кенігсберзі. Після перемоги приїхав на Україну, в Гнівань, провідати рідних - тут і зустрів дівчину Нелю, мою бабусю та так і залишився назавжди. Працював за своєю самою мирною довоєнною професією-пекар. Працював, як належить солдатові-відмінно! Був нагороджений Орденом Трудової Слави 3-го ступеню. За військові заслуги був нагороджений орденом «Суворова», орденом «Вітчизняної війни» 3-го ступеню.

 Військові рани давали про себе знати, частенько турбували. Але мій дідусь ніколи не показував цього, завжди посміхався, завжди був веселим та життєрадісним. Нас вчив ніколи не здаватися, бути чесними та працьовитими. Його знали та любили не лише наша вулиця, але багато місцян. Дід Жора, так його усі називали, залишив по собі лише гарні спогади.

18 грудня 2005 року дідуся не стало. Останні слова його були:« Пропав солдат!»

Ні, дідусю, ні, не пропав. Ми завжди пишатимемося тобою!

  Ти завжди житимеш у наших серцях і у нашій пам’яті!!!

 Вічна слава Героям Другої Світової, які залишились воїнами до останніх днів!!!