Із щоденника Петра Шеремета. «Все почалося 1941 року. По радіо ми почули страшну звістку. На нашу країну напали німці. У кожного з нас серце тривожно застукало в грудях. Через декілька місяців після цієї жахливої новини з нашого села почали скликати хлопців на фронт. Мене разом із багатьма селянами залишили до першої критичної ситуації. Вона настала через півроку. Спочатку ми були недалеко від нашого рідного села. Було важко. Зброї на всіх не вистачало, тому доводилося брати її в бою. Як страшно було дивитися на цю картину. Нас вбивали один за одним. Колись квітучі луки перетворилися на поля бою, смерті, крові. У перші дні моєї відсутності всі мої думки були вдома. «Як там мої рідні? Чи не спіткала їх страшна рука німців? Чи живі ще» Незабаром наважився написати листа. Писав про те, що тут, питав про те, що вдома. Тиждень, два, три, чотири, місяць, а відповіді все не було. «Невже вони загинули? Ні, я не хочу в це вірити!» Було тяжко, мою душу розривали сумніви, але я вірив, чекав відповіді. Одного ранку в нашу землянку команди прийшов з гарною новиною. З’явилася можливість на декілька діб потрапити додому. Моєму щастю не було меж, та я не був повністю певен у тому, чи було чому радіти, адже відповідь на мій лист так і не прийшла. Наступного ранку ми виїхали зі свого штабу у наше село. На мій подив та радість, нічого не змінилося. Вдома я був вже цієї ж ночі. Постукавши у вікно, я побачив одинокий вогник у коридорі. Моя жінка, Настя, відчинила двері. На моїх очах з'явилися сльози. Обнявши її, я поспішив у хату, бо дуже сильно хотів побачити своїх діточок, Льоню та Любу. Був щасливий, побачивши рідних. Наступного дня, попрощавшись, я пішов. Завтра вирушаємо на складну бойову операцію. Чи повернемось, чи ні? Але я хочу повернутись…» Мрія мого прадідуся не здійснилася. Цей бій для нього був останній.