Наш дідусь, Селятицький Сергій Анатолійович,також приймав участь у війні, захищаючи рідну землю від фашистських загарбників. У червні 1941 року він закінчив школу, а вже в серпні потрапив у лави Червоної Армії. Мій дідусь був танкистом і воював на Українському фронті. Про війну він не дуже любив розповідати, бо вона до останніх років його життя нагадувала йому біль втрат. Завжди, коли лунала пісня «Лелеки» на слова Расула Гамзатова, він змахував скупу чоловічу сльозу із сумних очей. Але й с того, що він розповідав моїй матусі стає зрозуміло, що довелося пережити їм, зовсім юним заради майбутнього життя. Мій дідусь Сергій приймав участь у форсіруванні Дніпра і визволенні України від фашистської окупації, за що був нагороджений медаллю «За відвагу» та «Зіркою героя». Дідусь зі своїми бойовими товаришами пройшов європейські країни до Одера, де був поранений. В одному з боїв загорівся його танк і він потрапив у госпіталь. Це врятувало його життя. Як раз у цей момент,коли Радянська армія швидко наступала, його військовий підрозділ потрапив у подвійну облогу. Навколо були німці, що билися як приречені, а німців взяли в облогу швидко наступаючи радянські війська. І німці, й Червона Армія здійснювали артобстріл. Під цим перехресним вогнем загинули усі бойові товариши дідуся на самому кінці війни. Після одужання мій дідусь повернувся в Армію і служив ще два роки після перемоги.