Слухаючи розповіді про війну, я намагаюсь осмислити полярність життя і смерті, війни і миру. Люди, що гинули у війну, вірили, що все це більше не повториться. Я з особливою гордістю усвідомлюю велику істину слів «герої не вмирають». Мій прадід, рядовий Самойленко Матвій Іванович, пропав безвісті у лютому 1944 року. Складні обставини на фронтах Великої Вітчизняної Війни не дозволяли точно установити долю деяких військових, ось вони і були зараховані, як ті, що пропали без звістки. Я вірю серцем, що мій прадід – герой, що ніби з нього відлитий з металу солдат, що застиг на гранітному постаменті, встановленому на високім кургані. Наче сама історія вихопила його з атакуючих лав хороброго вояцтва і поставила на широкий видноті, щоб люди бачили його з усіх чотирьох сторін світу. «Герої не вмирають».