Не щезне в пам’яті людській, не йде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашистами. Наближали перемогу мільйони українців. Люди, котрим було дуже нелегко в ті воєнні літа. Серед них був і мій прадідусь – Рубаненко Олексій Дмитрович. У 1943 році призваний до лав радянської армії, на той час йому було двадцять років. Спочатку воював звичайним артилеристом, а згодом довірили командувати артилерійським взводом. Визволяв Україну, Польщу. Бився за Сандомирський плацдарм. У цих тяжких боях отримав серйозні поранення, після яких довгий час лікувався у шпиталях, але на фронт не відправили, бо через поранення був комісований. Додому повернувся у 1944 році. Дідусь нагороджений багатьма медалями та орденами. Він передав їх у спадок моєму татусеві, а той, у свою чергу, обіцяв передати їх мені. Це тепер наша сімейна реліквія. Пішов у вічність мій прадідусь, поніс з собою живі спогади. Що ж залишилося після нього? А залишилася Пам'ять. Всю доброту, яка існує в світі, Всю радість, що живе серед людей, Найкраще все, що до вподоби, Учень 7 класу КЗО «СЗШ №92» Самарський Юрій