Війна 1941-1945 років. До сьогоднішнього дня живуть свідки тих років. І до сьогоднішнього дня згадка про ті дні зводить судомою болю старенькі, зморшкуваті обличчя, непрохані сльози течуть з очей. Не можна уявити все те, що пережили наші дідусі, бабусі. Людина, яка не відчула ніякого болю, не буде співчувати іншому. Так і для нашого покоління війна – зовсім щось далеке і не зрозуміле. У мене в селі Черніговка живе бабуся, Романенко Марія Григорівна,30 березня сповнилося 88 років . Часто пригадуючи ті роки, коли вона була ще зовсім дитиною, розповідає, як німці входили в село. Молоді дівчата ховалися по ярах у скелях, боячись знущань німців. У прабабусі було троє дітей, чоловік пішов на війну. І весь тягар голоду, холоду, страху ліг на їхні плечі. Одного разу німці в їхній оселі ділили між собою пайки, а вона, маленька, захотіла, щоб і їй дали хліба, і почала просити. А потім злякалась і заховалась на піч. Німець підійшов і почав давати хліба, а вона страшенно кричала і плакала, він же повторював тільки «кіндер, кіндер», що і в нього є діти.Бабуся ніколи про це спокійно не розповідає, сльози не дають говорити. Пам’ятає добре, як били її дворічного брата тільки тому, що він плакав і заважав їм розмовляти... Все забирали з дворів: птицю, худобу, зерно, одяг. Не було їжі, одягу, взуття. Ходила боса по снігу, замотавшись у німецьку палатку.Святом була печена картопля, крупа кукурудзяна, шматочок хліба. І, як говорить бабуся: «Не пам’ятаю, що робила вчора, та добре пам’ятаю ті воєнні роки».А в 1944 році в Польщі, на очах товаришів, снарядом на шматки розірвало її батька. Залишились без допомоги, захисту і зазнали таких поневірянь, страждань, що навіть сьогодні не може про це говорити. Багато чого можна розповісти, цілу книгу спогадів написати. Натерпілися страху в ті дні.Та найстрашнішими були дні відступу фашистів. Злі, ненависні, брудні, обдерті, замотані в лахміття, їхні очі палали ненавистю. Хто не встиг сховатись – розстрілювали. Горіли домівки, скирти, сараї. Все було чорним від диму та вогню.А потім увійшли наші війська до села.Та все це здавалося таким незначним у порiвняннi з отриманою Перемогою. Вони були безмежно щасливими, адже їхне село звiльнили вiд фашистiв, скiнчилися всi знущання i поневiряння. Нарештi ми, селяни, почувалися господарями у своєму домi. Та вiйна ще тривала. Але ми вiрили в щасливе майбутнє, чекали своїх чоловiкiв… На жаль, у кожну родину не повернувся хоча б один з них, наших мужнiх захисникiв. Бабуся говорить, що зустріч наших солдат передати словами неможливо. Всі цілувалися, обіймалися, раділи зі сльозами на очах, інші гірко плакали, знаючи, що рідні сини, чоловіки вже не повернуться. Коні брудні, в болоті, тягнули такі обози, які називали «лінійками». Багато солдат лежали на них, тяжко поранені, стогнали, кричали. Багато снарядів, патронів, зброї лежало обабіч доріг, у полі.