"Пам’яті нашого роду Весна 1944 року прийшла буйним квітом молодого садка, якого декілька років тому, до війни, вони посадили разом з чоловіком. Молодця з двома дітьми саме обкопували Дмитрову вишеньку, ніщо не вказувало на мить, яка змінить все їхнє подальше життя. Кого в той час найбільше боялися матері, дружини, сестри, наречені – ні, не німців, вони вже пережили вигнання за Дніпро, спалену хату і розорене господарство. Всі боялися поштарки. Вона сама рано посивіла, в чорний хустці, втратила чоловіка, сина, брата. Коли Феодосія побачила жовтий листок з шкільного зошита, серце її обірвалося. Слова: «…в бою за социалистическую родину, верный воинской присяге, проявив геройство и мужество был убит…» не доходили до її свідомості. Чоловік, її Дмитро, батько двох дітей – Клави і Толіка, загинув, вона стала вдовою в 24 роки. Резнік Дмитро Свиридович, мій дід, народився в с. Широкосмолинське Новомосковського району Дніпропетровської області в багатодітній сім’ї. Закінчив 3 класи лікбезу і влаштувався на роботу помічником машиніста. Згодом одружився з Феодосією Балагурою, дівчиною із сусіднього села. Чи була у них велика любов, не знаю, бабуся лише розповідала, що коли молодий чоловік вранці ще спав після зміни, вона боялася навіть під вікном пройти, щоб не розбудити його. Як у залізничника, у дідуся була «бронь» і на фронт його привезли лише в червні 1943 року. Так він став рядовим красноармійцем піхотного полку. Зимою 1943 року на території Софіївського району, поблизу хутора Високого, був свій Сталінград. Ця місцевість знаходилась на підвищені. Німецькі війська будь-що намагалися прорватися на цю висоту – далі було Криворіжжя з його залізорудним басейном, металургійними заводами, залізничною дорогою у всі кінці України. Бої були запеклими, нашим солдатам не вистачало елементарної зброї, а їх все кидали і кидали в атаку. В одному з таких наступів розривною кулею 01.01.1944 року був вбитий Рєзнік Дмитро Свиридович. Скільки себе пам’ятаю, щороку 9 травня, всією сім’єю я, мій брат, батько – молодий хірург Резнік Анатолій Дмитрович, мати Раїса Павлівна, теж лікар, бабуся Феодосія їхали на Високе. Ніколи не забуду тієї трикілометрової урочисто-тривожної ходи до братської могили, до дідуся. На кургані стояв пам’ятник воїну-визволителю за залізною огороже. Батько сказав мені, що це пам’ятник дідусеві, та я ніяк не могла збагнути, чому так багато жінок цілують і плачуть біля нього. Пройшли роки і я випадково знайшла сімейне фото молодого подружжя Дмитра і Феодосії, і порівняла обличчя дідуся з образом солдата на пам’ятній могилі, вони насправді дуже схожі. Мого брала назвали в честь дідуся – Дмитром. Можливо, мій дід, Рєзнік Дмитро Свиридович, і не був великим героєм війни, але він, як і тисячі рядових солдатів своєю кров’ю, своїм життям, забезпечив Велику Перемогу, за що їм низький уклін і вічна пім’. Весна 2013 року, на бабусиному подвір’ї розпускав квіт стара груша – історія поколінь. Як хочеться, щоб страхіття війни ніколи не повторилося, бо маленькі праправнуки – 5 поколінь роду, мають право на щасливе життя і на радість. Моє завдання зберегти і передати пам’ять про тих, хто забезпечив нам надію на майбутнє. Рєзнік Тетяна Анатоліївна, заступник директора з навчально-виховної роботи НВК №122"

Страница солдата создана "Бессмертный полк - Днепропетровск"