"Мій прадід Приходько Павло Єлисейович помер ще за рік до мого народження, але його образ, пам’ять про нього й сьогодні відіграє значну роль у нашій родині. Я часто чула в сім’ї: «А дідусь говорив… А дідусь зробив би… А це ще дідова робота… А мама зовні схожа на діда…» Він був справжнім головою нашої родини. На фронт він пішов з перших днів війни. Йому було 35 років (вже непризовний вік), але як комуніст, як лідер не міг вчинити інакше. Брав участь у форсуванні Дніпра, у визволенні Кенігсберга. Після поранення в 1945 році довго лікувався в шпиталі. До рідного села повернувся майже через рік після війни. Про події Великої Вітчизняної війни я знаю зі слів прабабусі. Вона часто згадувала про свої бідування з трьома маленькими дітьми в окупованому німцями селі. Розповідала про те, як ховалися від нальотів фашистських бомбардувальників, як важко працювали в ті часи, як голодували в повоєнні роки, порівнювала ментальність німців та італійців, які квартирували по хатах селян у воєнні роки. Коли я в неї розпитувала про те, що ж розповідав дід про війну, вона відповідала, що він не любив про це говорити. Цю фразу я згадала з часом, коли ми школярами брали інтерв’ю у ветеранів. Сиві герої захоплено розповідали про дітей, онуків, свою трудову діяльність, але замовкали й марніли, згадуючи події війни. Якось ми наївно запитали: «Вам було страшно на фронті?» І солідний дідусь відповів: «Страшно було завжди. Не вірте тим, хто говорив, що не боявся. Навіть через багато років сняться ці події. Жодна психіка не витримує подібних випробувань. Нічого страшнішого за війну немає.» Мій прадід прожив довге життя. Після війни він був головою колгоспу в рідному селі Кислянка Синельниківського району, виховав трьох доньок, чотирьох онуків. Я пишаюся своїм прадідом!"

Страница солдата создана "Бессмертный полк - Днепропетровск"