Од Волги й Дону ніс ти до Карпат, Свого народу здійснюючи волю, Жадобу помсти, крик святого болю, Син матері і брату - рідний брат. Поглянь в вікно - твоя це перемога, Це дружби й братства пам'ятник живий, - Цей лан, цей сад, цей порив твій і мій, Ця в безміри прокладена дорога. (М.Рильський) Я багато читала і чула про подвиги солдатів і офіцерів – представників української землі. Одним з них був мій прадід – Пономаренко Іван Макарович. Про свою участь у війні він розповідав моєму татові, адже коли прадідусь помер, я була ще зовсім маленька. Іван Макарович Пономаренко пішов на війну, коли йому було всього 16 років. Тоді, у 1943 році, на фронт забирали всіх, незважаючи на вік і стан здоров’я. Спочатку новобранцям Радянської Армії видали декілька гранат і одну гвинтівку на п’ятьох осіб. Цих молодих солдатів називали "піджачниками", тому що воювати вони пішли у своєму повсякденному одязі. Не було ніяких тренувань, стріляти мало хто вмів. Про всяк випадок в кишені у Івана Макаровича було половинка цегли, щоб жбурнути її у німця замість гранати. Фашисти лякались наших солдатів і ховались в окопи, адже, погано взуті і неодягнені, вони самовіддано захищали рідну землю від ворогів. Радянська Армія вийшла на береги Дніпра, і почалась підготовка до форсування. Всіх бійців розділили на загони залежно від призначення. Івана Макаровича взяли до групи, яка проводила розвідку на місцевості. Мій прадідусь, як корінний житель Придніпровського краю, добре знав плавні, розташування островів, можливості переправи на інший бік Дніпра. В часи Великої Вітчизняної війни окреслення берегів Дніпра між Дніпродзержинськом і Дніпропетровськом мали дещо інший вигляд, ніж зараз, тому що під час бойових дій Радянська Армія, яка відступала, зруйнувала всі дамби на Дніпрі, в результаті чого ріка стала вужчою, але з більш швидкою течією. Отже, розвідники мали вивчити розташування німецьких військ, а саме - передньої лінії їхньої оборони, де знаходились кулемети, загорожі, мінні поля. Також потрібно було розвідати територію для просування радянської техніки: танків, бронемашин. Іван Макарович разом зі своїми товаришами по групі блискуче впорався із завданням. Завдяки своїй сміливості, кмітливості та добрій вдачі йому вдалося перетнути Дніпро неушкодженим. Багато його друзів загинуло ще в перші години переправи. Після успішного форсування Дніпра мого прадіда було направлено на навчання. Він освоїв фах кулеметника. Його навчили заряджати кулемет і правильно вибирати ціль, робити окопи та вправно замасковувати їх. На фронті Іван Макарович Пономаренко був гарним бійцем, прикладом для інших солдатів, добрим товаришем. Одного разу йому прийшлося приймати участь в бою, де його підрозділ стримував контрнаступ переважаючих сил німців. Завдання було виконано, але Івана Макаровича було тяжко поранено. Він отямився в маленькій українській хаті. За ним наглядала якась сива бабуся. Вона дуже співчувала йому, намагалась полегшити його біль і жалілась, що він такий молодий, а ледь не загинув від фашистських куль. Коли Іван Макарович одужав, ця бабуся дала йому маленьку іконку Богородиці, щоб та захистила молодого бійця на цій війні. Хоча прадідусь був комсомольцем, і Радянська пропаганда забороняла вірити в Бога і зберігати речі, пов’язані з вірою, та все ж іконка завжди була схована в Івана Макаровича за пазухою. З цією іконкою мій прадід пройшов усю війну, але більше не отримав жодного тяжкого поранення. На його долю припало багато боїв та випробувань. Він бачив, як гинули його друзі, бачив загибель ворожих солдатів та простих людей, яких накрило війною. У лавах Радянської Армії Іван Макарович з боями пройшов до самої Праги, побачив, як жила в ті часи Східна Європа. Коли 9 травня 1945 року війна вже скінчилась, під Прагою ще йшли бої з частинами німецьких військ, які ще не отримали звістку про капітуляцію. Кожен рік мій прадідусь святкував День Перемоги, але робив це дещо по-своєму. Головним чином, він згадував загиблих товаришів, а всім живим бажав, щоб більше ніколи не було війни. Але він ніколи не брав участі в парадах, не хизувався своїми нагородами і подвигами, адже вважав, що його численні друзі, які загинули на війні, набагато більше заслуговували на звання героїв, ніж він сам. За свої бойові подвиги Пономаренко Іван Макарович отримав медалі «За визволення Праги», «За мужність», «За перемогу над Німеччиною». Весь наш рід з глибокою повагою та щирою любов’ю згадує прадіда, адже зараз, на жаль, його вже немає з нами. Він прожив гідне життя, після повернення з війни отримав спеціальну освіту, працював на заводі, одружився і виховав трьох синів. Всю участь мого прадіда Пономаренка Івана Макаровича у Великій Вітчизняній війні можна справедливо вважати справжнім подвигом, завдяки якому над нами сяє мирне сонце, і ми живемо щасливо, не знаючи війни. Ми пам'ятаємо і завжди будемо пам'ятати тих, хто, ризикуючи життям, здобував Перемогу, боровся за свободу рідної землі, за життя майбутніх поколінь, за спокій та мир. Вічна слава героям! Записала Пономаренко Валентина учениця 6-А класу КЗО «СЗШ №69» Індустріального району м. Дніпропетровська.