Людська пам'ять… скільки вона всього в собі тримає і доброго і злого. Є такі дати, що ніколи не зітруться із сторінок історії, не припадуть пилом, бо вони пронизані болем, людськими сльозами та горем. Нашим батькам, дідам та прадідам пам’ять частенько нагадує про Велику Віт-чизняну війну. Мені хочеться розповісти про свого прадідуся Погорелко Михайла Леонтійовича. Коли розпочалася війна він служив у Червоній Армії. Службу він ніс серед чарівних гір Кавказу в бронетанкових військах. І ось як грім пролунало: «Війна!!!». Фашисти швидко посунули на нашу Бать-ківщину, було захвачено майже більшу частину Радянського Союзу. Почалося серйозне випробування наших військових. Проливалась кров, були тисячі вбитих та поранених. А скільки потрапило в полон, скільки звірськи замучено мирних жителів. Згадайте Білоруське містечко Хатинь, що до цього часу нагадує нам про ті жахливі роки. У вересні 1943 року частина в які служив мій дідусь була перекинута в Білорусію, де на той час пролягав Західний фронт. Дуже теплі спогади залишилися у дідуся Миши від людей, які допомагали нашим військовим. Але ще є і спогади наповнені лютою ненавистю до нелюдів, як творили свої безчинства. Коли дідусь починає розповідати про те що він бачив у Білорусії, та й не тільки там, він замовкає, низько схиляє свою посивілу голову і мовчить. В ці хвилини «мовчання» він згадує своїх загиблих товаришів з якими пройшов майже пів війни і яких дуже важко забути. Його пам’ять дуже чітко береже ці спогади інколи мені здається, що коли він розповідає про війну, деякі фрагменти миттєво виникають перед його очима як живі, так чітко він це описує. Служив дідусь командиром зенітки - 44 зенітної дивізії. В лютому 1944 року був поранений в ногу і попав в госпіталь, де лікувався. Дідусь говорить душа боліла від того, що ти тут у госпіталі лежиш, а там на фронті друзі б’ють фашиста. Після виписки з госпіталю в березні 1944 року був направлений в 312 відділення зв’язку де став служити командиром відділення. Звання він мав молодший сержант. Закінчилася війна для дідуся в Польщі, на жаль я не пам’ятаю назву містечка біля якого вони були коли пролунала радісна звістка. Дідусь говорить, що тоді і голова паморочилася від щастя, що ось цей великий день настав і фашист упав перед ними на коліна і запросив пощади. Вони довго стріляли у повітря і перепитували у один одного: «Ти чув? Чув? Перемога!! Ура!». Від цих приємних спогадів у дідуся на очі завжди наверталися сльози щастя. Змужнілими, досвідченими воїнами зустріли вони Велику Перемогу. І вже більше ніхто не смів посягатися на Радянський Союз, який зміг довести свою силу, мужність, зібраність у тяжкі хвилини. За час Великої вітчизняної війни дідуся було нагороджено медаллю «За бойові заслуги», та медаллю «За перемогу над Германією». Дуже мало зараз залишилося в живих учасників бойових дій. З великим сумом і скорботою я хочу сказати, що в квітні минулого року мого прадідуся не стало. Але пам'ять про нього, його спогади про Велику Вітчизняну війну залишаться в моєму серці назавжди. Через десятки років я буду згадувати його самого, його розповіді і обов’язково буду про це розповідати своїм дітям та онукам. Мало залишилося ветеранів, не дають їм спокою їхні рани, сумними і радісними спогадами живе їхня пам'ять. Давайте вклонимося до ніг тим хто залишився живий і загинув у нерівній бо-ротьбі з ворогом, за їхню мужність, честь, героїзм солдата, за волю і незалежність, яку вони зберегли для нас.

Страница солдата создана "Бессмертный Полк-Днепропетровск"