До війни В. О. Пиріна жила у м. Ленінграді. Та війна не дала закінчити дівчині школу. Незабаром сім'я була евакуйована разом із заводом, де працював її батько, на Урал, у м. Свердловськ. Там неповнолітня Віра розпочала свій трудовий шлях. Спочатку працювала у лікарні, а згодом – на військовому заводі. Завод виготовляв боєприпаси для фронту. Працювала по дванадцять годин, боліли дуже очі, бо її завданням було перевіряти марку сталі, з якої робили боєприпаси. Тому треба було бути дуже уважною. Завод знаходився майже за один кілометр від житла. Ходила дівчинка туди пішки, через ліс, і поверталася пізно вночі. Було страшно добиратися і повертатися з заводу і, щоб не лякатися, вона голосно співала, ідучи через ліс. Згодом, почувши що йде набір на курси радистів, Віра втікає із заводу на курси, приписуючи собі ще два роки, щоб прийняли. Їй повірили і взяли. Після закінчення курсів, в свої неповні сімнадцять років, дівчина потрапляє на І Білоруський фронт, до 400-тої Таманської стрілкової дивізії, радисткою. Але важкі фронтові стежки не злякали мужню дівчину. Вона пройшла Україну, Польщу і Східну Прусію, тягнувши за собою важкий пристрій для передавання відомостей. Як згадує Віра Олександрівна, у дивізії служили багато вірменів, а з ними були ослики, тож іноді на ослів звалювали рацію, а самі йшли пішки. У дивізії були солдати різних національностей, і всі намагалися допомагати один-одному. Запам'яталося Вірі Олександрівні, як під час бомбардувань вона передавала команди власним голосом, бо ж голос мала дзвінкий і командири добре чули передані вказівки. Загартування, що одержала на військовому заводі, мужність, безстрашність, патріотизм і впевненість в собі допомогли Вірі Олександрівні пройти війну. І тільки важке поранення, 16 квітня 1945 року, зупинило її. День Перемоги Пиріна В. О. зустріла у військовому шпиталі м. Харькова.