Страшні очі Великої Вітчизняної війни заглянули в кожне віконечко тодішньої радянської сім’ї, в душу кожної людини. Не оминула вона і сім’ю моїх прабабусі та прадідуся. Мій дідусь був тоді маленьким хлопчиком, але події того часу на все життя закарбувались у його пам`яті. Мій прадід, Парьоха Андрій Васильович, 1940 року пішов служити у кадрову армію СРСР. Він був танкістом, захисником Москви, служив у дивізії Пушкіна. Від Москви до Будапешта він пройшов. Під Харковом його було поранено. Після поранення він возив «Катюші». Тим часом, як прадід був на фронті, моя пробабуся Парьоха Ганна Денисівна працювала у німців, вони брали жінок на будівлю дороги Богуслав-Павлоград . Після тяжкого робочого дня на будівництві прабабуся з іншими робочими ходили збирати одяг,продукти для військовополонених, котрі лежали у районній лікарні. Одного разу вона зі своїми односельчанами на санях, котрі були прикриті сіном, повезли харчі до лікарні, після цього до них підійшов хлопець Женя і сказав: «Вкрадіть мене звідси», на що вони йому показали на сани та сказали: «Сідай у сани, та прикрийся сіном». Так його вивезли. Жив він у нашій родині. Після цього наш сусід, Бойко Петро Андрійович, вивіз його на полігон у Добровольськ. Ми не повинні забувати Велику Вітчизняну війну, щоб не допустити іншої. І пам’ятати тих, кого вже немає. Звертаюсь до однолітків із закликом: «Давайте згадувати про ветеранів не тільки дев’ятого травня»! Низький уклін їм усім за мужність. І велике спасибі !