Знову настає травень, а з ним і Свято Перемоги. Моя бабуся згадує про неї небагато, бо виповнився їй лише один рік, як почалася війна. Бабуся розповідала, що її матір (мою прабабусю Параску Свиридівну)врятував від смерті поліцай. Прийшли німці у двір, стали кричати: «Яйка! Млеко!». Прабабуся стояла з дитиною на руках, не розуміючи чого від неї хочуть. Один поліцай підійшов ближче і сказав пошепки: «Тікай, Параско, будуть стрілять». Біля хати росла кукурудза – вона й стала спасінням для них. Бігла Параска так, як ніколи в житті не бігала. Чула, як позаду лунали постріли. Сховалася прабабуся в лісі, тоді в лісах багато людей було, жили в землянках, попереводили туди таємно й худобу, бо німці підбирали все дочиста. Там, у лісі, познайомилась вона з моїм прадіду сем Федором, який організував партизанський загін для боротьби з ворогом. Демобілізувати їх з хлопцями вчасно не встигли. Окупація була занадто швидкою, тож змушені були рятуватися в лісі. А на фронт він потрапив уже в 1943 році, повернувся 1945 року, увесь в орденах і медалях. Бабуся розповідала, що про їхню партизань су діяльність писали в газетах, є експозиція в музеї. У нас вдома теж зберігаються фотографії та документи тих часів, спогади тих, хто разом з дідусем воював проти ворога. Тато вважає це найбільшим багатством родини. Я з ним згодна. Шкода лише, що не знала його особисто.