Спогади про батька Онуфрея Олексія Івановича учасника ВВВ його доньки Ковтунець Раїси Олексіївни, записані його правнучкою ТолковоюКароліною ученицею 8-б класу КЗО ССЗШ №142 еколого-економічного профілю м. Дніпропетровська Я народилася в січні 1940 р. На початку війни мені було півтора роки. Мії батько на третій день війни був мобілізований і відправлений на фронт. Мама розповідала, що коли папа одержав повістку 24 червня 1941 року про мобілізацію, то виходячи з хати, взяв мене на руки, заплакав, поцілував і сказав їй: «Бережи дочечьку» і пішов до пункту призиву. Призивався він Полтавським міським воєнкоматом рядовим. На протязі довгих трьох років від папи не було листів. Мама нічого не знала чи живий він. А одного разу - це було у 1943 році - з фронту проїздом приїхала дівчина з нашого села, яка була санітаркою в польовому шпиталі. Вона сказала мамі, що папа загинув, що вона сама бічила, коли його мертвого привезли до шпиталю з поля бою. Це було на Білоруському фронті. Мама не вірила, бо не одержувала “похоронку”. І тільки у 1944 році весною папа прислав листа, в якому він писав, що знаходиться в шпиталі після тяжкого поранення. Після лікування його признали не придатним до стройової служби і направили на Урал працювати на військовій завод. Там він, інвалід другої групи, працював до літа 1946 року. Бо треба було відбудовувати промисловість країни. На початку осені 1946 року він повернувся до додму. Я до цього часу пам’ятаю, як папа у військовій одежі, зайшов до хати. Я ніяк не могла до нього підійти, бо боялась військових, а його забула. Адже він пішов на фронт, коли мені було півтора роки, а повернувся, коли мені було вже майже шість. Пройшов тяжкими дорогами війни у складі Білоруського фронту від Полтави до Смоленська, де був поранений, отримав контузію і загубив одне око. Був санітаром, зв`язківцем, просто рядовим бійцем. Папа помер у 1995 році. Останні майже 10 років життя папа тяжко хворів в результаті контузії, і був прикутий до ліжка. Всі ці роки я доглядала його. Довгими безсонними ночами він мені багато розповідав про жахливі воєнні роки, а тепер я розповідаю це все своїй онуці Кароліні. Минуло більше 50 років, а папі часто снились фронтові дороги, він часто кричав у ві сні, просипався, і ми могли до ранку говорити. За бойові заслуги папа був нагороджений медалями і вищою нагородою рядових солдат - «Орденом Слави». Я і моя онука Кароліна пишаємося Олексієм Івановичем – звичайним робітником війни і тилу.