68 років пройшло з того часу, як прозвучали залпи салюту на честь перемоги над злим ворогом у Великій Вітчизняній війні. Але і зараз це свято для кожної людини є хвилюючим, із смаком сліз. Воно болем відгукується в серці, оскільки немає, напевно, жодної української сім'ї, якої не торкнулася б війна, хто б не втратив в цьому пеклі близької людини. І коли в сонячний день 9 травня дивишся, як вітер тихо гойдає крони дерев, як весело галасують діти, мимоволі згадуються рядки:

Поглянь у вікно! Твоя це перемога
Це дружба і братерства пам'ятник живий.
Це поле, цей сад, цей порив твій і мій
Це в нескінченність прокладена дорога!
(«Війна«)

Але такий жорстокий і кривавий шлях потрібно було пройти нашим воїнам заради того, щоб День Перемоги настав. В ім'я світу і щастя Батьківщини вони готові були йти на смерть, оскільки їх свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде поневолена фашистами:

У нас клятва єдина і воля єдина
Єдиний в нас клич і порив :
Ніколи, ніколи не буде країна
Рабою фашистських катів.
(Г. Бажан. «Клятва»)

У людській пам’яті не згаснуть славні імена тих, хто наближав велику перемогу 45-го, хто боронив рідну землю від фашизму. Звідки ж черпав силу наш народ для боротьби  з коричневою чумою.

У цій страшній бійні брав участь і мій прадідусь Мороз Федір Якимович. Він народився 8 лютого 1912 року. Закінчив школу, вивчився на машиніста і працював на залізниці  Нижньодніпровськ-Вузол. У 1938 році у нього народилася перша донька Рая, потім у травні 1941 року – друга донька , моя бабуся Валя. У молодої сім’ї  було стільки  задумів, захоплень…

«Від Радянського Інформбюро…» - ці слова враз обірвали все. Прадідусь, як і усі інші чоловіки, потрапив на лінію фронту у піхотну частину № 11798. Тепер набатом стукотіла одна думка – захистити Вітчизну, рідну землю, свою сім’ю від посягань ворога. І ця можливість не заставила на себе чекати. У липні 1941 року дід Федір разом із своїми однополчанами перебували на Бобруйському  напрямку. Оборона німців була дуже надзвичайно укріплена. Вибухи, кров, рани, смерть, пожежі, зруйновані будинки, страждання і сирітство - усе це довелося пережити їм насправді. Цей бій був дуже важким, це був справжній прорив,  для дідуся він закінчився перебуванням у госпіталі. Поранений, увесь занурившись в мріяння, довго не міг зрозуміти, де він знаходиться, хоча мозок постійно чіпляється за знайомі картини із його минулого.

Тільки-но Федір Якимович трохи піднявся на ноги, став проситися знову на лінію вогню.

У грудні 1942 року полк, до якого потрапив дідусь після шпиталю, був направлений під Сталінград. Розуміючи, яке значення мало це місто для нашої країни, воїнам був  даний наказ: «Стояти і про смерть забути. Вибивати танки. Битися до останньої краплі крові»! І солдати виконали наказ. Радянські воїни вистояли, не пустили фашистські танки до ріки. Битва була жахлива, але вони все-таки перемогли. Горіло усе: і танки, і люди, здавалося навіть, що горить сніг. Воїни гинули, прекрасно розуміючи, що вони віддають свої життя в ім'я свободи, в ім'я майбутніх щасливих поколінь. Дідусь знову отримав поранення і потрапив до шпиталю, де він знаходився майже три місяці.

Курська битва… Середина війни. Всю весну не осідала пилюга на путівцях та вибитих дорогах, які вели до лінії фронту, до Курської дуги. Крокувала піхота, ревли артилерійські тягачі і танки. Фашисти стягували сюди сили в ударний кулак із заходу, а ми – зі сходу. Пізніше вже ми дізналися, що німці зібрали тут 10 тисяч гармат, 3 тисячі танків, більше 2 тисяч літаків. Гігантські армії стояли тут одна проти іншої. «Цитадель»  стала проти Радянського Союзу.

Не випадково в ніч перед початком наступу Гітлер звернувся до своїх військ із закликом: «Ви повинні знати, що від успіху цієї битви залежить все».

Обидві сторони готувалися до вирішальної сутички. Старший сержант Мороз Федір Якимович знав, що він не може помилитися ні на один крок, бо за ним ідуть його однополчани і від нього в певній мірі залежить їх життя.

Рано вранці 5 липня 1943року тишу розірвав гуркіт артилерійської  канонади. Це била наша артилерія. Била по ворожих дивізіях і корпусах, готових кинутись у наступ, підтягнутих до передової лінії. Ми випередили фашистів і це заставило їх на дві години відкласти наступ.

Так він  розпочався. Попереду – вістря кліщів, які повинні були зімкнутися біля курська – танкові дивізії ворога.  Сотні, тисячі нових машин – «тигри» і «пантери». Під прикриттям їх броні – автоматники. У небі темно від літаків з хрестами на крилах. Реве, біснується вал вогню і металу. Здавалося, нема сили, яка могла б протистояти удару цих броньованих армад. Але така сила знайшлась. І ця сила – радянські люди.

І зламалися сталеві кліщі фашистського наступу. П`ятдесят діб продовжувалася небувала битва. У танкових битвах, у вогні і кулі, лоб в лоб сходилися  тисячні лавини сталевих машин. Два мільйони людей брало участь у ній з обох сторін.

Це вже був ранок нашої перемоги.

З вірою у майбутню перемогу піхотинці поступово рухалися до Берліну то наступаючи, то переходячи до оборони.

У травні 1945 року дідусь дійшов до Берліну. Там його зустріла радісна звістка про довгождану перемогу.  У ті весняні дні закінчився великий шлях, позначений багатьма жертвами.

І наш святий обов'язок - завжди пам'ятати про тих, хто загинув на війні.
Стільки історій існує про те, як через дрібниці починалася ворожнеча. Так легко підбурити на національну непокору – і так важко зупинити кровопролиття. А життя у людини лише одне, і воно не повториться, хоч  це і найбільша цінність у світі.

Постійно на земній кулі йдуть війни. Щодня хтось десь воює, помирає. Для всіх навіть співчуття не вистачить. Цікаво чи змогли б зараз проявляти такий патріотизм, чи здібні на подвиги наші сучасники?

У нас, живих, є багато прав. Є право на любов і дружбу, на щастя, але одного права у нас немає  і не може бути: ми не можемо забути того, що зроблено нашими  дідами та прадідами в ім’я Батьківщини, в ім’я перемоги над фашизмом, в ім’я життя на землі.

За участь у Великій Вітчизняній війні мій прадідусь Мороз Федір Якимович отримав такі нагороди: «Медаль за перемогу над Німеччиною у ВВВ», Орден ВВВ першого ступеню, 6 ювілейних медалей,  а також Подяка Сталіна «за участь в боях прориві сильно укріпленої оборони німців, що прикривала Бобруйське направлення».