Хочу розповісти про історію двох фотографій, на яких зображена моя вже старенька мама та її подруга. Та про деякі епізоди з фронтового життя, про які я дізналася будучи свідком її останньої зустрічі з фронтовою подругою. Моя мама – Мілюшко Олександра Тихонівна жила до війни у невеличкому містечку Донбасу – Слов’янськ. Закінчила школу, вступила до Вчительского інституту, займалася у школі медичних систер. І була у неї вірна подруга – Безкуцька Ганна. Трапилось так, що їхня дружба стала довжиною з ціле непросте життя. Коли почалася війна, дівчат, Шуру та Аню (Олександрі були 19 років, Ані - 17). Зарахували до медичного військогового шпиталю за номером № 3442. Начальником цього шпиталю був Г. Чернявський. Коли німецькі танки вже йшли по теріторії України, шпиталь був відправлений до м. Семипалатенськ (Північно-Казахстанської області). А вже через дві неділі їх рідне містечко було захоплене ворогом. Довгою та тяжкою була дорога до Казахстану. Їхали цілий місяць. Усі залізничні путі були забиті – цілодобово на фронт їхали ешелони з бійцями. Семипалатенськ зустрів медичне поповнення страшними морозами – стовпчик термометру сягав – 50 градусів. У шпиталі було дві тисячі евакуйованих поранених. День і нічь, утопаючи у снігу, дівчата та їх подруги вигружали та переносили поранених солдатів до операційних. Санітарів – чоловіків бракувало, усі чоловіки були призвані до лав армії. У цей час дівчата відморозили собі ніс, руки, пальці ніг. Після Семипалатенцьку шлях медичного шпиталю лежав до міста Усмані Тамбовської області, звідтіля до Воронежу. Коли почали бомбити шпиталь, усі поранені і медичні працівники були відправлені у тил в ешелонах по залізній дорозі. Моя мама та її подруга їхали в останньому. Проїхав їх потяг не довго, за містом Вороніж на нього налетіли німецькі літаки та почали бомбардування їхнього санітарного поїзда. Люди почали вистрибувати з вагонів, бігти подалі від неминучої смерті. Багато поранених загинуло відразу у пекельних розривах авіаційних бомб. Врятуватися тим, хто їхав у останньому не було навіть надії. З німецькою педантичністю ворожі бомбардувальними знищували вагон за вагоном. Подруги кинулися бігти до найближчого лісу. Попереду було поле, крите польовими квітами. Літаки літали так низько, що дівчатка бачили навіть обличчя льотчиків. Дуже кумедними їм здалися дівчата у білих халатах та хусточках на фоні великого зеленого поля квітів, наївними їх спроби врятуватися. Німецькі повітряні аси вирішили побавитися. Вони почали обстрілювати беззахистних дівчат та літали так низько, що підіймаючи голови, подруги бачили навіть їх рівні білі зуби, коли вони сміялися з дівчаток, з того, як вони падали, вставали, знов бігли. А підгоняв їх вогонь з кулеметів. Німецькі аси кружляли, аж доки знесилені дівчата не впали обличчям у землю, надії не було... І тут почалось зовсім страшне: стрілянина навкруги була такою сильною, шаленою, що здавалося земля навкруги горіла, боляче били та пекли гільзи, кулі розривалися коло самого тіла. Скільки часу пройшло – ні Шура, ні Аня не пам’ятають. А коли все зтихло, Аня тіхенько доторкнулася до подруги: “Ти жива?”. ”Здається так” – не вірила ще Шура. Вона сама боялася подивитися на подругу. Дівчатка потихеньку піднялися. Місце, де вони лежали, було маленьким острівцем. Навкруги них – глибоке коло від автоматних черг, розривів куль, гарячі гільзи, димляча земля... Так «побавилися» німецькі льотчики над двома дівчатками у білих халатиках з червоними хрестиками на хусточках. Коли подруги добігли нарешті до лісу, там вже зібралися всі, кому пощастило вцілити, добігти до лісу, завдяки тому, що «літаючі вбівці» відволіклися на «живе полювання». Хто стогнав, хто бинтував голову, хто втратив свідомість, хто допомогав тим, у кого відірвало руку чи ногу. Серед тих, кому вдалося врятуватися був і головний лікар шпиталю – Чернявський. Він зібрав залишки своєї медичної гвардії та повів до Тамбову. А йти пришлося аж 270 км! Пішки, без їжі, води. Згодом дівчата згадували, як прийшлося допомогати у переправі бійців через ріку, з жахом дивитися, як гинули ті, хто не вмів плавати, як було дуже холодно. Валянки, які їм видали, швидко намокали, були дуже важкі та крижані. В них треба було невтомно носити на собі поранених. Нарешті, під містом Тамбов, на залізничних станціях Рада та Лада шпиталь розташувався у підземних приміщенях. Палати нагадували вулиці, були довгі та кам’яні, спати доводилося на соломі, яка лежала на холодній підлозі. Поранені прибували цілодобово. Йшли запеклі бої з фашистами. Недостатньо було матеріалу для перев’язок. Прали руками окривавлені бінти, сушили їх, розвішуючи немов гірлянди, скручували руками, готуючись до нового поповнення поранених. З Тамбову шпиталь вже у 1944 році був переведений до міста Житомир, де наприкінці війни, коли вже визволили Україну, подруги Шура та Аня були демобілізовані. Попереду було ціле життя... Війна загартувала їх, зробила незламними. Тільки час зміг одержати над ними перемогу. На цих світлинах – остання зустріч фронтових подруг у їх житті. Багато було сліз, спогадів, тільки їм зрозумілих натіків на якісь життєві історії. Низький уклін вам, ветерани, рідні наші, світла пам’ять!

Страница солдата создана "Бессмертный Полк - Днепропетровск"