Миколаєнко Володимир Григорович – учасник бойових дій (04.05.1937 - 29.03.1999 рр.) З пожовклої старої фотографії на мене дивиться і усміхається чорнявенький худорлявий хлопчина років п’ятнадцяти. Це мій прадідусь, Миколаєнко Володимир Григорович. Дідусь пам’ятав: «Він пішов у хату, але тільки взявся за клямку – здригнулася земля, на долівку з брязкотом посипалось скло, і хата наче захиталась… А потім побачив щось страшне: посеред вулиці- велика чорна яма і якась біла тканина, схожа на мамину хустку. Підбігши ближче, він побачив свою матір, з голови якої точилась кров...». Матір всім селом поховали, батька забрали на фронт. А мій дідусь залишився сам – один на всьому світі. А через деякий час і прадідусь потрапив на фронт. Пам’ятав: «Як ступали через села, стомлені, ховаючи погляд, не роздягаючись, ночували на вулиці під хатніми стінами. Не вмиваючись, снідали із казанків, перебинтовували одне одного і йшли, йшли, йшли…». Потім буде щасливий час, настане Перемога, але батько так і не повернеться, розтане на фронтах війни... Багато часу минуло з тієї трагічної пори. Прадідусь став дорослою поважною людиною, хліборобом, виростив дітей. Але на жаль, його теж не стало. Легкий шепіт дерев повторює запис на пам’ятнику «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», і я з мамою вклоняємося живим і мертвим героям, які наближали Велику Перемогу.