Давно відгриміли останні залпи гармат, зарубцювались рани на українській землі, та рокам не стерти в народній пам’яті подвиги героїв, які здобули перемогу у Великій Вітчизняній війні, подарували нам мирне небо над головою. Я хочу розповісти про свого прадідуся Мартиненка Пилипа Гавриловича та його братів Мартиненка Івана Гавриловича та Тимофія Гавриловича. На жаль, їх вже немає серед живих, але мені не хочеться, щоб пам’ять про них зникла. Під час Великої Вітчизняної війни старший сержант Мартиненко Пилип Гаврилович був командиром відділення розвідвзвода в полковій розвідці. На фронт призваний в перші дні війни. Визволяв Польщу, Чехословакію, дійшов до Берліна, залишив свій підпис на стінах Рейхстагу. Про його мужність свідчать високі бойові нагороди: орден „Красной звезды”, орден „Отечественной войны I степени”, орден „Отечественной войны II степени”, орден „Славы I степени”, орден „Славы II степени”, медаль „За отвагу”, Медаль „За взятие Берлина”, медаль „ За победу над фашистской Германией”, Відзнака „Отличный разведчик”. З бойових завдань відділення розвідників, яким командував Пилип Гаврилович завжди повертався з цінною інформацією або з „язиком” – полоненим німецьким військовим високого рангу. Прадідуся поважали товарищі і цінувало командування, про це свідчить кількість та якість нагород Радянського Союзу, говорять фотографії, де Пилип Гаврилович завжди серед бойових побратимів, листи однополчан. Після війни Пилип Гаврилович працював вчителем військової підготовки в Промінській середній школі. Учні тих далеких післявоєнних років з теплотою згадують свого вчителя, який за хорошу поведінку дарував саморобні зошити. На той час це був цінний подарунок. Адже паперу тоді майже не було. Школярі писали на газетах між рядками. Пилип Гаврилович привіз папір як трофей, з фронту, бо дружина написала йому з дому листа, що донька йде в школу, а писати нема на чому. Ще часто згадують у нашій родині випадки з воєнного життя, які розповідав прадідусь... Добра розвідка – це збереженні солдатські життя, це вдалий бій. У розвідку йшли тільки з тим, кому довіряли, як самому собі, а ще головною умовою було те, що йшли без зброї, лише з ножем „фінкою”. Важливо було взяти „язика” та ще, щоб він був високого чину. Цей випадок стався у Польщі, у передмісті Варшави... Пилип Гаврилович разом зі своїми товаришами добралися до німецької комендатури десь за північ. Біля будинку ходили вартові, у будинку гулася гучна розмова. Десь через годину декілька військових поїхали від комендатури на автомобілі. В приміщенні погасло світло. Розвідники були впевнені, що всередині є важлива для них людина або цінні папери. Час ішов. Але як дістатися в будинок, адже вартовий може здійняти шум, а тоді... Діяти треба було швидко. І ось один із розвідників підповз якнайближче до будинку і почав по-котячому нявкати. Вартовий вирішив прогнати нестерпного кота, щоб той не заважав спати „охороняємому об’єкту”. Німець зайшов за ріг будинку, чого й треба було розвідникам. Не гаючи ні секунди вони зв’язали ворога і безшумно забігли в комендатуру. Сподівання справдилися: на столах лежала карта міста, військові папери, а на ліжку спав німець офіцер-полковник, як потім вияснилось відповідальний за оборонні комунікації. За це завдання всі розвідники були нагородженні орденами, а ще відпусткою, що під час війни цінувалось навіть більше за ордени та медалі. Зараз, дивлячись на бойові нагороди, можна тільки уявляти, скільки пережив мій прадідусь. Скільки нагород – стільки історій, стільки подвигів. Брат прадідуся Іван Гаврилович був льотчиком, закінчив незадовго до Великої Вітчизняної війни Полтавське військове училище. Воював в Іспанії в 1937р., загинув при обороні Києва в 1941році. Другий брат Тимофій Гаврилович загинув на Фінській війні. Не можемо ми зганьбити пам’ять наших прадідусів, бо кожен з них міг сказати Україні : Я віддав свою кров, Свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала Тополею в небо зросла. Світла пам’ять героям, які відстояли свободу та незалежність в боротьбі з фашизмом, низький Вам уклін, Ніхто не забутий, ніщо не забуте!