Мій дідусь, Максименко Микола Кузьмич, сімнадцятирічним хлопцем пішов захищати Вітчизну. 20 січня 1943 року він був направлений рядовим сапером у 216 –й окремий саперний батальйон 49–го танкового корпусу. А 5 липня 1943 року він вже брав учать у наступі наших військ на Курській дузі. Мабуть, немає людини, яка б знала про війну і не чула про цю величезну битву та про її значення у ході всієї Великої Вітчизняної війни. Танковий корпус, як розказував мій дідусь, - це ударний кулак , він своєю силою дуже часто пробивав найсильнішу оборону, а без саперів не міг обійтися ,тому що саме вони готували проходи на замінованій території, а при відході частин мінували місцевість, щоб затримати ворога. Але, на превеликий жаль, сапер помиляється лише один раз,- про це знають всі, тому так багато молодих хлопців полягли на полях битви. Дідусь неодноразово був поранений ,але він вважає, що йому дуже пощастило, адже після таких серйозних випробувань він лишився живим. Микола Кузьмич брав участь у складі І Українського фронту у визволенні України, І Прибалтійського фронту – при звільненні від фашистських загарбників Білорусії. А Перемогу зустрів у Румунії, поблизу міста Джорджу на березі Дунаю. Після війни служив у Білорусії, Заполяр'ї. В лютому 1952 року став офіцером. Закінчив військову службу 12 грудня 1961 року на посаді помічника начальника штабу полка по стройовій у чині капітана. Мій дідусь має багато державних нагород за свою військову службу: Орден Вітчизняної війни ІІ степеня, орден «За мужність» ІІІ степеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За Перемогу», «60 років визволення України від фашистських загарбників», медаль Жукова, « Захиснику Вітчизни» та багато інших. Він ветеран труда, адже більше тридцяти років він віддав службі у системі військкоматів. Та 10 вересня 1998 року Микола Кузьмич закінчив свій трудовий шлях на посаді старшого інструктора ІІІ відділу Дніпропетровського обласного військового комісаріату і став просто пенсіонером, наш улюблений дідусь. А 9 березня 2008 року він пішов з життя… Знаєте, він не дуже часто і охоче згадував минулу війну. А ми намагалися не турбувати його, бо розуміли, що не зважаючи на те , що минуло багато років, йому все ще боляче і, мабуть ніякий час не в змозі це вилікувати. Але інколи - чи в свята, чи просто так, коли він розповідав про війну або військову службу, це було так захоплююче, що нібито своїми очами бачиш. Ідуть з життя герої... Але подвигиїх -безсмертні! Вічна Слава героям!

Страница солдата создана "Бессмертный Полк - Днепропетровск"