Війна… У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства. Коли я чую розповіді про ці страшні події, то мимоволі здригаюсь і тихенько молюся, щоб такого більше ніколи не сталося. Людина не вибирає собі Батьківщину, як не вибирає матір. Крізь роки проносить вона любов до того куточка, де побачила світ, де все їй знайоме, звичне та рідне. І коли мова йде про захист Вітчизни, про порятунок свого народу, то у війні кожна людина бере участь за велінням серця. Жінка і війна – поняття несумісні! Жінка, ніжна, прекрасна, самою природою створена для любові, для виконання великої місії матері, була змушена взяти в руки зброю, замінити чоловіка, стати сильнішою за нього. Дівчата, учорашні школярки, цілодобово простоювали біля верстатів, не розгинали спини на колгоспних полях і на тендітних плечах серед розривів снарядів виносили з бою поранених бійців. Не могла, не мала права пройти повз ці події і ветеран Великої Вітчизняної війни, старшина медичної служби Любимова Віра Тимофіївна. Після закінчення І курсу геологічного факультету Дніпропетровського державного університету пройшла курси медсестер, а 4 вересня 1941 року її призвали до армії. Вона протягом війни була медпрацівником у госпіталі №2210, який декілька разів переїжджав у різні місця, прийняв 30 тисяч поранених. Пройшла Брянську, Калінінську, Псковську області. На Карельському фронті 1942 року познайомилася з майбутнім чоловіком… Завдяки силі та незламності таких жінок, як Віра Тимофіївна, які спали по кілька годин, лікували поранених, хоронили померлих, доглядали за живими, на плечах яких лежало багатомільйонне військо, ми здобули омріяну Перемогу. Низький вам уклін!