ВИКОНАЮ ТВІЙ ЗАПОВІТ, ДІДУСЮ!
Сімдесят п'ять років мій дідусь, Дмитро Леонтійович ЛИСАК, прожив у селі Виноградне Марківського району. Залишився вірним батьківській землі, де народився, зростав у багатодітній сім'ї' селян-хліборобів, згодом разом з дружиною Зінаїдою Степанівною піднімав і ставив на ноги синів, Володимира і Валерія, моїх тата й дядька.
Коли почалася війна, дідусеві було лише п'ятнадцять років. Та він не сидів без роботи - працював помічником комбайнера, разом з іншими механізаторами готував техніку до евакуації. Німці зруйнували всі їхні плани - примусили сплавляти ліс по Деркуяу для спорудження містка в Біловодську. Цьому негайно треба було покласти край. Хлопці, серед яких був і юний Дмитро, вирішили втікати додому. А там вже поліцаї порядкували - у беззахисної матері забрали все не лише на подвір'ї, а й у хаті.
Старший брат Борис на той час воював на Калінінградському напрямку, тричі був важко поранений, лікувався у воєнному шпиталі, чотири рази виходив з оточення. Іван супроводжував конвої кораблів союзників. Петра з Миколою призвали на службу в Армію в один день. Отож, чоловіча частина роду Лисаків стала на захист рідної землі.
Мій дідусь 28 квітня 1943 року добровольцем пішов захищати Вітчизну, хоча йому на той час не виповнилось навіть сімнадцяти. Воєнна дорога пролягла через Йовсуг Біловодського району, рідне Виноградне, Марківку, а також Кантемирівку та Калач Воронезької області. Далі бої за Волгу, а потім - татарське місто Мелікес. Саме тут дідусь здобув військову освіту. Згодом юний солдат воював під Дніпропетровськом, у Павлограді, Херсоні, прикривав Кримське угруповання наших військ, йшов через Карпати, брав участь у визволенні Румунії. Всього було: і жорстокі обстріли, і кровопролитні бої, і тяжкий солдатський труд до сьомого поту...
Військова служба для мого дідуся в 1945-му не закінчилась. Додому повернувся з багатьма орденами лише 7 листопада 1950 року, бо служив ще в 366 окремій зенітній дивізії.
Минули буремні роки війни. Дмитро Леонтійович працював шофером,  бригадиром,  пасічником, дбав про виховання своїх синів, згодом радів онукам. Вчив дідусь нас бути працелюбами і жити чесно.
На жаль, сьогодні його немає разом з нами: тяжкі рани та хвороба забрали його від нас.
Мені зараз сімнадцять, як було у воєнні роки дідусеві. Я стою на порозі самостійного життя і часто замислююсь над тим, що я можу зробити вже сьогодні для процвітання своєї батьківщини? „Не осоромте рід Лисаків, будьте завжди попереду",- говорив наш старійшина.
Я впевнений, що виконаю твій заповіт, дідусю. Любитиму рідний край, шануватиму людей, чесно працюватиму і намагатимусь завжди бути прикладом для інших.
Максим ЛИСАК, юнкор Бондарівської гімназії