- Серед тисяч героїв Великої Вітчизняної Війни хочу свою розповідь присвятити своєму прадідусеві – Квачу Данилу Олексійовичу. На жаль, його життя трагічно обірвалося під час Великої Вітчизняної війни,але бабуся багато про нього розповіла,адже він був люблячим і турботливим батьком. Народився прадід у селі Перегонівка, на Полтавщині 11 жовтня 1913 року. Підростав мужнім,добрим і розумним парубком. Поступив до Харківського Юридичного інституту , де навчався заочно. Прадід був людиною справедливою,відповідальною і чесною. Тож з такими якостями зайняв посаду голови сільської ради. В 1934 році познайомився з моєю прабабусею Катериною,вони одружилися і народилося в них двоє дітей – Михайло (молодший) і Лідія (старша,і власне,моя бабуся). Життя було щасливим і майже безтурботним. У червні 1941 року прадід поїхав до Харкова здавати сесію. І,раптом, нагрянула війна. Прадіда ,як і безліч молодих чоловіків, призвали до піхотної роти. Тоді ж він писав до своєї дружини : «Катюню,не хвилюйся,все владнається,як тільки проженемо німців з наших земель. Це не надовго,я впевнений! Восени повернусь до вас. Бережи себе та діток…» Скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У народі не дарма кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово «війна», вони ніколи не принесуть спокою жінкам, чоловіки яких віддали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками. Далі тривали найжахливіші 2 роки у житті прадідуся. Це роки напруги фізичних та духовних сил, мужньої боротьби та стійкості. Але цього виявилося замало…26 жовтня 1943 року на кордонах України і Білорусі загинув мій прадідусь. Про це прабабусі сповістила надіслана «похоронка». Пізніше на неї була оформлена довідка щодо отримання пенсії за загибель годувальника родини. Бабуся розповідала,що люди в селі часто жалкували ,що більше немає такого голови сільської ради,коли війна закінчилась і все повернулось на свої місця. На мою думку, якщо людину пам'ятають не тільки рідні, а й інші люди, наприклад односельчани то можна зробити висновок, що життя прожито недарма. І що в майбутньому діти й онуки можуть пишатися таким корінням. Адже життя прожито і діло зроблено, я маю на увазі захист Вітчизни і добросовісна праця в повоєнні роки. Хоч і ідуть роки, але війна не забувається. Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь, тривожить уяву, змушує замислюватися над трагедією і подвигом нашого народу. Схиляємо в скорботі голови перед пам'яттю загиблих за нашу незалежність і мирне сьогодення, хто ціною власного життя наближав історичний День Перемоги.