День перемоги… Кожного року 9 травня стає для нас днем особистого спомину та пошани до людини, якою пишаємося, людини, яка, попри просте походження та життєву невибагливість, була справжнім Героєм та славним мужем своєї землі. Людини, якої нам бракувало, коли ми зростали та коли стали дорослими. Ця людина – наш дідусь, Кудін Яків Іванович. Яків Іванович Кудін пройшов надзвичайно важкий, але світлий та славетний життєвий шлях. Народився він 8 жовтня 1916 року в Грузії, але після революції, під час переслідування слов’ян, його сім’я повернулася на Україну й оселилася в селі Калужино Лихівського (нині Верхньодніпровського) району Дніпропетровської області. До війни дідусь працював різноробочим у підсобному господарстві Дніпродзержинського азотно-тукового заводу – радгоспі «Азотчик». Восени 1938 року Яків Іванович був призваний до лав Червоної армії. Під час служби двічі його частину готували до війни: спочатку до Фінської, потім, у 1940 році – з Молдовою. Тоді наші війська стояли на Дністрі, очікуючи результатів переговорів з молдавською владою. Лише коли молдавани викинули білий прапор, напруга серед військових спала. Дідусеві залишилося відслужити півроку (восени 1941-го його вже чекали додому), коли грянула Велика Вітчизняна війна. Яків Іванович був водієм, частина його розміщалася в Білорусії, під Бобруйськом. Командування частини відправило 4 вантажні машини з жінками та дітьми в тил, одну з них вів дідусь. Поступово вийшли зі строю всі машини по черзі, залишилася лише дідусева. Він згадував, що його вразила одна жінка: вона не захотіла їхати з усіма, бо в цю єдину цілу машину не вміщалися її речі. Ця жінка залишилася на своїх валізах одна у лісі... Машина встигла доїхати лише до Лубен, коли її наздогнали німці. Так дідусь вперше потрапив у полон. Але він не втрачав надії втекти, що йому вдалося в одному селі: Німці вели полонених, але недогледіли і частина червоноармійців вскочила до якоїсь хати. Яків Іванович став за двері, і, коли фашисти увірвались до хати, прикрився дверима. Його не помітили. Але ж він був одягнений у шоферський комбінезон, тому його швидко піймали інші німці. Так він вдруге потрапив у фашистський полон. Оскільки дідусь розбирався у техніці, його під наглядом заставляли ремонтувати машини, а спати клали біля себе. В першу ж ніч, коли йому дозволили спати самому на сіні, Яків Іванович утік вдруге. Він йшов додому, під Дніпродзержинськ, ночами, бо форму не було на що змінити. Дійшов до переправи через Дніпро. І один дідусь посовітував йому перейти через переправу під видом косаря, щоб німці не схопили. Кожного дня косарі переправляли для заготовки сіна в Дніпровські плавні. Той чоловік дав нашому дідусеві якусь стару куфайчину, бриль, вила, – і Яків Іванович перейшов через переправу! Він добрався до с. Калужино, до батьків, а вже потім його сестра Марія ночами вела дідуся до радгоспу до молодої жінки, нашої бабусі Тетяни Василівни. Після визволення Дніпропетровщини дідусь з військами Червоної Армії пішов у наступ. Але під с. Софіївкою, що під Кривим Рогом, його було важко поранено. Дідусь потрапив до воєнного шпиталю, звідки передав дві записки: жінці та сестрі. Отримала записку лише його сестра – бабуся Марія. Вона пішки прийшла до бабусі Тані, а потім вони разом пішли до Дніпропетровська – в госпіталь. До лікарні їх не пускали, але бабуся заявила, що нікуди не піде, доки не побачить чоловіка. І її пустили. Але виявилося, що дідуся немає: його відправили до Ташкенту, в інший госпіталь… Повернувся додому Яків Іванович інвалідом війни лише у 1946 році, провівши у госпіталях майже 3 роки (1943–1946). Дідусь нагороджений медалями «За перемогу над Германією», «За відвагу», ювілейною медаллю «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», ювілейним знаком «25 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». Після війни Яків Іванович працював у радгоспі до смерті (8.10.1974). Наш дідусь виростив трьох славних доньок – Віру, Надію і Любов. Чи ці імена не символізують найголовніше в нашому житті? Чи не заради цього Яків Іванович, як і інші червоноармійці, проливав кров у Великій Вітчизняній війні? Ми, українці, повинні пишатися своїми дідусями й бабусями, які своє життя поклали заради Миру та нашого щасливого Майбуття! Слава героям! P.S. Коли ми вивчали життєвий шлях нашого дідуся, перед нами неодноразово поставало питання: «Що це: доля, фатум чи випадок, що вів Якова Івановича до війни та провів крізь війну? » Вражає те, що, здавалося б, участь Якова Івановича у війні була неминучою, оскільки його двічі готували до неї. Двічі він був полонений, двічі зміг вибратися з полону. Що допомагало нашому герою – випадок, Божа ласка, чи вроджена життєва сила? Сьогодні ми не можемо знайти відповідь на це питання, однак переконані, що то не доля, а зла воля людей, що штовхала і штовхає тисячі НАШИХ героїв до кровавого ненажерливого пекла війни, і цій волі слід чинити серйозний опір. Юсипіва Т.І., доцент Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара, М’ясоїд Г.І., доцент Дніпропетровського університету ім. А. Нобеля