Мій прадідусь Козловський Михайло Григорович народився 13 травня 1905 року у Білоруському селі Кошара. Був третьою дитиною у сім’ї . Життя було тяжке, рано залишився без батька. В 1928 році поїхав до України. Працював на метизному заводі. Був комсомольцем, служив у кадровій Червоній Армії. У 1939 році пішов на Фінську війну. В 1940 році одружився. В 1941 році з початку Великої Вітчизняної війни Михайло Григорович пішов на фронт. А дружину, яка чекала дитину, відправили на схід Росії. Прадід не одразу дізнався, що в нього у листопаді народився син - мій дідусь В’ячеслав Михайлович. Війна була страшна і прадід не любив згадувати про неї. Він воював на передовій мінометчиком,був багато разів поранений і навіть контужений. Одного разу скінчилися снаряди до міномету, але кулеметне гніздо ворога не стихало. Командир наказав знищити вогневу позицію супротивника моєму прадіду. Вранці на світанку прадід забросав кулеметну точку гранатами, доповз до неї, вийняв затвір з кулемета ворога та по оврагах дібрався до своєї роти. За цей вчинок Михайло Григорович був нагороджений орденом Слави третього ступеня. В листопаді 1943 року під селом Зелене на Кіровоградщині батальон отримав наказ знищити укріплення із кулеметних точок, які виступали за лінію фронту. Через осіннє бездоріжжя снаряди до мінометів вчасно не підвезли. І тому усіх мінометчиків , серед яких був і мій прадід, разом з піхотинцями з гвинтівками на плечах послали в атаку на амбразури ворога. Не маючи снарядів, наш батальон потерпів поразку, майже всі загинули. Не виконавши наказ, командир застрелився. Прадід мій був поранений у ногу, ледве виповз з поля бою. В госпіталі йому відрізали ногу вище коліна... і на цьому для нього війна скінчилась... В 1944 році він розшукав сім’ю і до якої повернувся до Дніпропетровська, де й прожив до 83 років. Козловський Михайло Григорович нагороджений орденом Слави третього ступеня, медаллю "За перемогу над Німеччиною" та шістьма ювілейними медалями.

Страница солдата создана "Бессмертный Полк-Днепропетровск"