Війна застала дідуся, коли йому не було й ще вісімнадцяти років. Разом з іншими юнаками він працював спочатку в тилу, а потім продовжив свій фронтовий шлях в непрохідних Брянських лісах. Мій дідусь визволяв від фашистських загарбників міста Відень, Будапешт, Берлін. Він нагороджений орденами і медалями. На очах дідуся загинуло чимало друзів, де хто одержав тяжкі каліцтва, багато хто уцілів у вогні іспитів. Найкращий товариш дідуся Білоус Петро Володимирович, з яким вони пліч-о-пліч дійшли до Берліну, загинув в останній день війни. Його, пораненого контужений дідусь виніс на своїх плечах із місця битви. Але поранення було дуже тяжким, товариш помер, а пам`ять про нього дідусь проніс через усе своє життя. Війна в пам`яті дідуся жила, як найстаріший гіркий спогад. Але вона ж і нагадувала йому про стійкість, мужність, нездоланність духу, дружбу і вірність. Нелегко було дідусеві і в післявоєнні роки, адже на той час у нього були вже дружина і двоє маленьких дітей. Я дуже пишаюсь моїм дідусем, і хочу бути схожою на нього: мати такі ж риси характеру, бути врівноваженою і чуйною, чесною та принциповою. Я не хочу, щоб повторилися страхіття війни. Нехай мирно ростуть діти, не лякаючись вибухів бомб. А ми, молоде покоління, будемо пам’ятати про кожного солдата, пам`ятати, якою ціною він здобув перемогу, зберіг для нас і мільйонів людей нашої країни мову, культуру, звичаї і традиції поколінь.