Наближається 68 річниця з дня перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Багато історій розказано, та світ ніколи не дізнається історію та переживання кожного, хто пам’ятає події тих страшних років. Зараз уже зовсім мало зосталося ветеранів війни. Вже скоро настане час, коли свідків тих подій не залишиться. Тож ми маємо турбуватися про те, щоб на майбутнє залишити пам’ять для наших дітей, і щоб вони теж знали, якими героями були їх дідусі та бабусі, через що вони пройшли, для того щоб ми жили в мирі і не знали війни. Отже, я б хотіла розповісти історію свого прадідуся по татковій лінії. Королько Григорій Іванович народився 19 квітня 1925 року у селі Явецько-Миколаївка, Новомосковського району. Коли розпочалася війна, він був шістнадцятилітнім юнаком. У середині вересня 1941 року, німецькі війська дісталися до села, у якому проживав мій дідусь. Він розповідав, що німці поводилися не надто жорстоко, але і не залишали село без нагляду. Чоловіків у сім’ях не було, бо всі, починаючи від вісімнадцятилітніх, були призвані на фронт. Жити було дуже складно. Ще більше ситуація ускладнилася, коли молодих хлопців та дівчат почали забирати до Німеччини. Німцям потрібно було як можна більше людей, які б були сповнені сил та енергії і могли працювати. Звісно, ні одна мати не хотіла відпускати своїх дітей. Але їх заспокоювали і говорили, що ті мають пишатися своїми дітьми, бо їм дісталася велика честь допомагати такій могутній державі. Ці слова трохи заспокоювали. Отже, молодих людей забрали і ніхто не знав, чи повернуться вони вже колись додому. Залишалось лише не втрачати надію. Близько трьох місяців вони перебували поблизу Берліна. Там їх розділяли на групи і відправляли у різні частини країни. Дивилися на поведінку юнаків, стан здоров’я. Багато хто помирав, так і не дізнавшись своєї подальшої долі, бо умови проживання були погані, їжі не вистачало. Залишалися лише самі сильні та витривалі. Вже через декілька місяців Григорія Івановича відправили працювати на один із заводів токарем. Там були чіткі порядки, які ні в якому разі не можна будо порушувати. За незначні порушення зазвичай били, за щось серйозніше можна було потрапити в карцер, а от за систематичні порушення розстрілювали. Також була денна норма по виготовленню деталей. За перевиконання і недовиконання плану карали однаково. Вважалося, що коли людина не виконує денну норму, то вона занадто лінива. А коли навпаки - то вважали, що деталі виготовлено погано, оскільки їх зробили більше. Годували полонених, які працювали на заводі хоч і не дуже смачною та якісною їжею, та все ж на життя вистачало. На добу кожному давали 250 г чорного хліба, 120 г конини, тарілку бруквяного супу, 20 г маргарину та 2 кубика цукру. В неділю до раціону додавали 50 грамів шоколаду, а також чорний хліб замінювали на білий. Після поразки німців в битві під Сталінградом, запаси їжі значно зменшилися, тож на день замість 250 грамів хлібу, давали лише 125, але і той був наполовину із тирси. Через рік, дідуся перевели працювати на завод «Мерседес». Там умови були значно кращими. Він виявив здібності до техніки і завдяки цьому потрапив на роботу до німецького офіцера. Так дідусь став особистим водієм та механіком. Він говорив, що йому вдалося встановити добрі відносини з одним з офіцерів, що надавало додаткової свободи. Тепер він мав можливість рідко, виходити в місто, а також інколи офіцер давав трохи грошей. Хоч з одного боку, будь-який німецький військовий був ворогом, та мабуть, він не хотів війни, як і багато інших його співвітчизників. Тож відносився добре до Григорія Івановича і допомагав, бо розумів, яка складна доля була у молодого хлопця. Не дивлячись на те, скільки випробувань довелося йому пережити, та за ці роки життя доля подарували хорошого друга і перше кохання. На жаль, найкращого друга було розстріляно. А дівчину, в яку дідусь був закоханий, звільнили разом з ним у 1945 році. Але вона вирішила повернутися на Батьківщину - у Бельгію. Тут їх дороги розійшлися, після цього вони бачилися один раз. Як я вже сказала, звільнено полонених було у 1945 році англійськими військами. Берлін було розділено на дві частини. Всі, кого звільнили, могли обирати будь-яку країну світу, куди б вони хотіли поїхати, та дідусь без сумніву вирішив повернутися додому. Оскільки, він ще не служив в армії, то додому повернутися одразу не зміг, а ще 3 роки служив в армії на території Німеччини, яка контролювалася Радянськими військами. Додому повернувся 24-річним юнаком, провівши 7 років у неволі. Мабуть, уже ніхто і не сподівався, що він повернеться. Але, завдяки своєму характеру, витримці, винахідливості дідусеві вдалося не потрапити у пастки долі і не звертати увагу на перешкоди. Він зрозумів, що це - єдиний шлях до виживання, тобто, або так, або смерть. Завдяки цьому прожив 77 щасливих років. Я пишаюся тим, що у моїй родині є такі люди! Хоч мій дідусь не був видатним пілотом, танкістом, розвідником, та це не має значення. Я розповіла маленьку частинку того, що знала з його спогадів. На жаль, більше ніколи не почую його розповідей, але в моїй пам’яті назавжди залишаться про нього спогади. Спогади - те, що не купиш за гроші, те, що завжди залишиться зі мною. Так і він забрав з собою ту велику частину спогадів, про які не знає ніхто крім нього і вже ніколи не дізнається. Благаю не забувайте те, що вам відомо про тяжкі роки війни, діліться спогадами, щоб про них знали багато поколінь, цінуйте те, що зробили для нас наші бабусі та дідусі, шануйте їх пам’ять, бо вони віддавали свої життя заради наших.

Страница солдата создана "Бессмертный Полк - Днепропетровск"