"Все більше років відділяє нас від подій Великої Вітчизняної війни. І коли сьогодні ми дивимось на вулиці нашого міста, гуляємо в парках, на набережній нам і на думку не спадає, що 70 років тому тут відбувалися запеклі бої, летіли бомби, розривалися снаряди. Все меньше залишається людей, які пам'ятають цю страшну війну, все меньше залишається ветеранів Другої світової війни. І тому сьогодні ми повинні зберегти пам'ять про великий подвиг радянського солдата, який всупереч усьому зміг вистояти, перемогти і дати можливість наступним поколінням жити у мирі. Війна не обійшла стороною мою родину. На фронті воювали мої діди, батько, дядько. Але сьогодні я хочу розповісти про свого татка, який сімнадцятирічним хлопцем добровольцем пішов на фронт. Кочетков Євгеній Олексійович народився 17 лютого 1924 року у місті Ленінграді. Коли татко був ще малий, його родина переїхала до Запоріжжя на будівництво Дніпрогесу. Мій тато пам'ятає, як до Запоріжжя прийшли німці. Вони влаштовували облави, шукали підпільників та партизан, розстрілювали євреїв, молодь відправляли до Німеччини на примусові роботи. Мого татка разом з іншими погнали до Німеччини, але йому вдалося втекти. Деякий час він переховувався у старої жінки у погребні, на хату якої натрапив випадково, а потім добровольцем пішов на фронт. Він став артилеристом. Йому довелося визволяти Україну, Білорусію, Молдавію Східну Польщу, Румунію, Болгарію, воювати в Німеччині. Батько командував мінометним розрахунком. "Це були страшні роки, коли, майже, кожного дня доводилось втрачати друзів, - згадував батько.- Наші війська пройшли з боями майже всю Європу. Іноді доводилось не спати кілька діб. Солдати були втомлені. Солдатська кухня не завжди встигала за армією. Але бійці вірили, що скоро війна скінчиться німці будуть переможені." У 1945 році Євгенія напрвляють навчатися в училище старших командирів. Але раптова німецька атака не дала справдитися цим планам. Батька попросили залишитися на час бою . Тоді він ще не знав, що цей бій стане для нього останнім. Він був тяжко поранений в обидві ноги, втратив свідомість. Прийшов до тями у фронтовому шпиталі. Ноги довелося ампутувати, бо почалася гангрена. А далі довгий час лікування в тилу, в Ташкенті. "Здавалося життя позаду. Жити не хотілося", -згадував батько. Тоді він рідко приходив до тями. Але його виходила студентка медичного інституту Віка. До Жені прийшло перше кохання. Для того,щоб батько міг ходити йому зробили протези. У 1946 році він повернувся додому у Запоріжжя. З Вікою вони де-який час листувалися, потім листи перестали надходити. Після війни Женя закінчив дев'ятий та десятий клас вечірньої школи, Одеський бібліотечний інститут і все життя працював бібліотекарем у запорізькій школі. Його дуже любили учні. Він проводив вечори козок, обговорення книжок, вів бібліотечний гурток. Одружився з вчителькою, народилася донька. Батько прожив цікаве життя, він ніколи не здавався. Навчився ходити, вивчився, мав улюблену роботу, любив свою дружину, доньку, онуків. Ніколи не забував загиблих на війні друзів і ті жахи, які йому довелося пережити під час війни. Батько був нагороджений орденами і медалями. У 2006 році Євгеній Олексійович помер. Вічна слава герою!"

Страница солдата создана "Бессмертный Полк - Днепропетровск"