Мій прадідусь перед початком війни служив у Монголії. Він був воєнним лікарем полка. Там і народилась моя бабуся в квітні 1941 року. Одразу ж після її народження скликали комсклад зі знанням іноземної мови та без пояснень відрядили. Спочатку прийшов лист, який у нас і досі. Там були такі слова: ,, Все майбутнє для солдата покрите мороком . Бережи Світланку, це єдине,що спонукає думку в голові покритою сивиною ’’. Далі була телеграма: ,,Терміново від’їжджай до своїх батьків ’’. Скільки пережила труднощів добираючись до своїх батьків. Як пережила окупацію на Чернігівщині. Про це можна написати цікаву книгу. А прадідуся більше ніхто не бачив. Не було навіть похоронки. Бабуся після війни писала навіть Сталіну. У нас зберігається відповідь з його підписом. Що Кобець Микола Леонтійович безслідно зник виконуючи свій військовий обов’язок. Кілька років тому відвідуючи Мамаєву могилу його сестра випадково побачила такі ж ініціали як і у дідуся. Піднявши архіви, документи з’ясували, що це дійсно наш дідусь. І загинув він виконуючи свій лікарський обов’язок. Він стояв за операційним столом, коли снаряд влучив у полковий шпиталь.

Страница солдата создана "Бессмертный Полк - Днепропетровск"