"Ветеранам ми даруєм квіти. Дяка їм за наші мирні дні. Ми усі – діди, батьки і діти Тільки «Ні!» говоримо війні. В прапорах повсюди моє місто, Радісне, святкове навесні. Мій любий прадід урочисто Одяг сьогодні медалі й ордени. Я від нього чув багато й знаю: У війну як тяжко всім було! Знаю, як долали чорну зграю Наш народ і прадід мій – Павло. У травні, коли оживає і розквітає земля, наш народ святкує День Пе-ремоги. У небі спалахують яскраві салюти, а ми говоримо слова вдячності тим, хто звільнив світ від фашистської чуми. Я, учень шостого класу, Гайнуллін Михайло, хочу розповісти про свого прадіда, Кадуху Павла Андрійовича, якому теж судилося пройти крізь суворе воєнне лихоліття. Народився прадідусь 15 лютого 1920 року у селі Прохоровці Чер-каської області у сім'ї колгоспників. Коли хлопчикові було 5 років, померла мама. Батькові важко було одному піднімати дітей і він одружився вдруге. У 1930 році сім'я переїжджає у село Чаплі. Павло навчається у Чаплинській середній школі, яку успішно закінчує у 1937 році. Після закінчення школи він навчається на педагогічних курсах у Новомосковську. Потім деякий час працював учителем у селі Веселому, що на Дніпропетровщині. У 1939 році Павла Андрійовича призвали до Червоної армії. Служив у місті Котовську радіотелефоністом. Там його і застала страшна звістка про війну. З перших днів війни Павла Андрійовича направили до 7 залізнодорожньої бронетанкової авторемонтної майстерні. Це були спеціалізовані пересувні обладнані вагони. Весь потяг рухався за фронтом. У страшних боях гинули не тільки люди, а й виходила із строю і бойова техніка, якої дуже нашим військам бракувало. У майстернях день і ніч працювали ремонтні бригади, які давали «нове життя» розбитим танкам, машинам, і літакам, бойовій зброї. Люди працювали у неймовірно важких умовах. Випробовування, які випали на їх долю, вони долали з мужністю, героїзмом. Вся війна «на колесах»... 1945 рік. Березень. Проїхали Польщу. Позаду польське місто Гдиня. Дідусь згадує зворушливу зустріч у міста Білосток з командуючим 4ю повітряною армією Вершиніним К.А., який виніс подяку і вручив на-городу – за бойові заслуги. До Берліну Павло Андрійович не дійшов, бо військову частину, у якій він знаходився, терміново відправили на Далекий Схід. Дуже неспо-кійно було у той час на кордоні з Японією. Після закінчення війни мій прадід служив на Далекому Сході до 1949 року. Демобілізувався по хворобі. Разом зі своєю сім'єю повертається у рідне село Чаплі. Деякий час працював у школі вчителем фізичної культури. Потім близько 3х років трудився на будівництві ПДДРЕС. Коли закінчилося будівництво станції, влаштувався в електроцех майстром. Свою роботу Павло Андрійович дуже любив. Працював на станції до виходу на заслужений відпочинок. Уже два роки як немає в живих мого прадідуся - Кадухи Павла Андрійовича. Але я завжди пам’ятатиму свого улюбленого прадідуся, справжнього героя війни. Я пишаюся ним і хочу в усьому бути схожим на нього»."

Страница солдата создана «Бессмертный Полк – Днепропетровск»