Я хочу розповісти про події зими 1942 року на Волинщині у селі Нидижи. Мого дідуся Гута Макара Омеляновича (1922-1982) призвали на фронт захищати Вітчизну. У вирі битви він отримав тяжке поранення, і його визнали непридатним до військової служби. Мій прадідусь втратив слух (кулею йому пробило плече, шию і куля вийшла з іншого боку). Отже, з цією травмою його відправили додому. На той час українці, що перейшли на бік фашистів – поліцаї, одним словом, зрадники (таким був сусід по вулиці дідуся Макара), дізналися, що мій дідусь повернувся додому. Через деякий час, коли Макар скупався, був у хаті в одній сорочці й босий, до хати зайшли поліцаї і забрали його. Вийшли на двір. Поліцаї були на конях, а мого дідуся прив’язали до коня і волокли по снігу в страшенний мороз майже голого. Десь 10 кілометрів, а потім закинули у лісі, не вбивши. Тоді дружина і мати мого прадідуся пішли за ним у ліс, знайшли його напівживого у страшному вигляді і дотягли додому, де вже чекали маленькі діти. Ці дві жінки виходили його, і в нього знову з’явився слух. Коли він вже повністю одужав, пішов до міської влади і розірвав у них на очах всі документи про своє каліцтво. І знову пішов на фронт. Життя любить сміливих, і тому мій прадідусь повернувся з війни. Коли вже скінчилася війна, суд почав розбиратися з поліцаями. Мого дідуся запросили на суд того поліцая – зрадника-сусіда, який доклав німцям про Макара. Суддя сказав моєму прадідусеві, що яке покарання він скаже зрадникові, так суд і постановить. Скаже розстріляти – розстріляють, скаже повісити – повісять. Макар промовив: «Бог йому суддя!» - і пішов. А згодом перебрався мешкати на Дніпропетровщину.