Для нас, десятирічних, День Перемоги 9 Травня – це подія з якоїсь зовсім давньої історії. Звичайно, ми поважаємо ветеранів і вдячні їм за те, що вони відвоювали у ворога нашу батьківщину. Проте до кінця, по-справжньому, ми не можемо оцінити це свято. Ми звикли до того, що в День Перемоги згадують про бойові дії, про те, як важко було в окопах. Тато розповідав мені про свого дідуся, якому довелося воювати в болотах Білоруських лісів. Тоді була люта зима і солдатам було дуже важко. Мороз пробирав до кісток. Тієї зими мій прадід поморозив собі ноги: через покручені пальці чоботи довелося розрізати, перш ніж їх зняли з ніг, інакше вони знялися б разом зі шкірою. Назавжди залишилася його дідусеві пам’ять про ту війну – покручені пальці на ногах. До самої смерті і взимку, і влітку він ходив у чоботях, на два розміри більше, і помер він молодим від ревматизму. А мама розповідала мені про свого дідуся, Глєбова Григорія Єгоровича, який був машиністом паровозу під час війни, перевозив танки, гармати, військових на фронт, а з фронту перевозив поранених і перемогу зустрів під Берліном. Усе своє життя він пам’ятав і розповідав про страшні часи війни, про себе, і щоразу йому на очі навертали сльози. У повоєнні роки прадідусь продовжував працювати на залізниці, водив вантажні потяги. Вийшовши на пенсію, Григорій Єгорович передавав свій досвід молодому поколінню. Він помер ще до мого народження, тож я про нього знаю лише з розповідей мами та старих фотографій. Така от історія. Живуть ще ветерани Другої світової війни. Живуть ті, хто не воював, але пам’ятають війну. Стали бабусями і дідусями діти тієї страшної війни. Усім тим, хто нам здобув свободу, за їх мужність і турботу низький уклін і довгих літ. «Згадаємо всіх поіменно, серцем згадаємо своїм. Це потрібно не мертвим. Це треба живим…»