В 1941 році ми жили на вул. Ширшова, на високому правому березі Дніпра. Німці стрімко наступали, бомбували місто обережно, залишаючи для себе деякі споруди та палаци. Багато жителів тікали зі своїми дітьми в села до родичів. Батько наш служив при Троїцькій церкві. Під час війни служителі церкви та монахи доглядали за дітьми в інтернаті глухонімих та працювали на хазяйському подвір’ї та стайні, що знаходилася на шостій Чечелівці, зараз пр. Петровського. Мій батько та ми, діти, ходили пішки, іноді з підводом через лінію фронту в села за провізією. Бомбили і із зброй літаків, ми ховались, хто під дерево, хто просто падав на землю. Одного разу снаряд розірвався зовсім поруч, і мого друга вбило, а я був поранений осколком. Правий берег був захоплений німцями, а лінія фронту переміщалась то на Схід, коли радянські війська здавали позиції, то вгору от Дніпра – на Захід. Поруч станції Фабрично-заводська розміщався хуторок Краснопільського села, декілька хаток. В одній з них, у нашої старшої сестри, отримала притулок наша родина. З одної сторони станції був виритий великий протитанковий рів. Він повинен був слугувати захистом залізо-транспортного полотна від наступаючих німецьких танків. На початку війни німці міцно тримали свої позиції, а залізною дорогою постійно відправляли до Германії захоплених полонених, різні трофеї та чорнозем. Ешелон зупиняли на станції для огляду локомотива, поповнення запасів води та провізії. Жителі села прибігали до вагонів, приносили хліб, яйця, молоко, як могли підтримували своїх. Хворих, та померлих полонених окупанти скидували у цей протитанковий рів, трохи притрусивши землею. Ешелон йшов, а біля рову залишались двоє вартових з собаками, вони не дозволяли місцевим жителям наближатися, стріляли. Люди бачили, як рухалася земля, але спроба допомогти ще живим у цій величезній спільній могилі закінчувалася смертю. Взимку особливо багато замерзало у товарних вагонах, мертвих та напівживих викидали у рів, їх навіть не закопували, сніг засипав сам. Влітку 1942-го в одному з ешелонів був серед полонених солдат та чоловік моєї старшої сестри Микола Федоренко. Він бачив у вікно вагону свою хату, бачив свого тестя, котрий серед інших селян приніс хліба до поїзду. Кричав, кликав його. У дуже схудлому зарісшому чоловікові було маже неможливим впізнати родича. Батько зміг випросити у коменданта поїзда відпустити полоненого додому. Ще на початку війни, подалі від лінії фронту, німці відпускали полонених, якщо знаходились рідні. Солдати Германії сподівалися, що війна скоро закінчиться їх перемогою, і захоплені землі разом з кріпосним народом залишаться у їх розпорядженні. Микола видужав и знову приєднався до своїх, і через деякий час, у 1943-ому році, загинув під с. Софіївкою. За час відступу, німці старались увезти із собою дітей віком від 14 років і батьки ховали їх як могли, часто ціною свого життя. Ми з братами тікали в ліс до партизан. Було страшно. Партизани влаштовували облави, мінували мости. Дітей намагались не посилати на бойові завдання, берегли, жаліли.