Велика Вітчизняна війна торкнулася багатьох сімей. Не стала винятком і моя родина. У кожного з нас є батьки, сестри, дідусі. Їхні життя наповнені як яскравими і радісними моментами, так і сумними, болісними митями. Я хочу розповісти про страшну сторінку життя моєї бабусі - Дорошеко Серафими Яківни. Вона народилася 17 вересня 1934 в селі Забігайлівка, що на Полтавщині. Хоч на початок війни їй було тільки 7 років, але вона прекрасно пам’ятає ті страшні 4 роки свого життя. Із захоплення, але одночасно й болем в душі вона розповідає мені про все, що пам’ятає. Буває, як приїду до неї в село, розмовляємо до самої ночі. А я сиджу, роззявивши рота, слухаю її історії. Увійшовши до їхнього села, німці, почали трощити все. Тож людям довелося викопувати собі землянки, щоб хоч якось вижити. У той час народився брат моєї бабусі – Толик. Коли німці проходили повз хату бабусиної родини, а маленький Толик кричав, йому затуляли рота, щоб їх не знайшли. Фашисти були жорстокими. Нищили все на своєму шляху. У селі залишилось тільки одне приміщення не зруйнованим - це клуб, де збиралася молодь. Замість клубу німці влаштували штаб. Клуб і сьогодні стоїть у селі мовчазним свідком тих жахливих часів, але вже, звісно, в не найкращому стані. Під час визволення Забігайлівки радянськими солдатами німці, відступаючи, зігнали всіх корів у балку та розстріляли. Люди плакали, шукаючи потім серед невинно знищених тварин свою годувальницю. Ось таке дитинство було у моєї бабусі. Звісно, неможливо переказати все, що мені розповіла бабуся за стільки років. Але історія живе з нами, до тих пір , до поки ми пам’ятаємо її. І саме ця історія, така страшна війна, більше ніколи не повинна повторитися…