Народилася в с.м.т. Новомиколаївка Запорізької області 20 лютого 1918 року. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, вона працювала в Новомиколаївській районній лікарні, медичною сестрою. Поранених поступало по 500 чоловік кожного дня, під пострілом гармат та свистом куль робили тяжкі операції пораненим солдатам. Найтяжчим на той час було -бачити важкопоранених. Розміщувати поранених у шести приміщеннях переповненого військового шпиталю було ніде. Поруч зі шпиталем біля річки Терса розміщувався великий селищний парк. Саме у ньому і розставляли військові палатки, одна біля одної,в яких і розміщували фронтових поранених із передової. 16 вересня 1943р. смт Новомиколаївку визволили від фашистів, військовий шпиталь, в якому працювала моя прабабуся, перемістили в району лікарню. Ми всі добре пам’ятаємо, як бабуся розповідала нам про те, як було там дуже багато поранених людей молодого віку, що не мали рук і ніг, інші - просили добити їх через нестерпний біль, який вони відчували, та просили повідомити їхнім рідним про їх місце знаходження ( але не завжди вдавалося виконувати їхнє прохання: так як їхні домівки були окуповані фашистами. Після закінчення війни бабуся тяжко захворіла ( давали про себе знати тяжкі воєнні роки). Через свій недуг, вона пішла працювати у школу - завгоспом. Там вона і пропрацювала до самого виходу на пенсію. Потім виховувала вдома мою маму та дядю: виховувала їх своїми розповідями про тяжке життя під час війни, а також вчила їх любити рідну Батьківщину. Померла моя прабабуся 14 квітня 1999 році.