- Я хочу розповісти про свого батька, Демченка Василя Григоровича, що прийшлося пережити йому і сотням тисяч таким як він, за роки війни.
П'ять років він був у полоні: спочатку табір для військовополонених, потім втеча, а потім, коли німці батька спіймали,- концентраційні табори смерті «Дахау», «Освенцім». Всі звірства фашистів, страшний тягар полонених, але разом з тим і, нескореність радянських людей прийшлось Василю Григоровичу бачити і пережити. Коли батько ділився зі своїми спогадами, я чомусь завжди говорила : «Як у кіно». І дійсно…
20 червня 1941 рік. Випускний вечір, у молодих офіцерів (20-22 роки) Бобруйського артилерійського училища (Білорусія). А в ніч на 22 червня 1941 року мирний сон молоденьких лейтенантів, які вже їдуть потягом до своєї частини, перервали вибухи німецьких бомб. Без оголошення війни фашисти перейшли кордон Радянського Союзу і заповнили першу сторінку в кривавому літопису війни.
Ешелон став... Що робити далі? Зв’язок перервано. Є загиблі.
Гуртується загін і під керівництвом командира хоче пробитися до своїх, але попадає в оточення. Німці із собаками заганяють офіцерів на маленький острівець серед болотних лісів Білорусії… Нерівний бій… Полон. Серед полонених і мій тато , йому було 21 рік. І майже 5 років на волосинці від страшної смерті бути заживо «спаленим».
Татові моєму повезло – він залишився живим. І не засудили, і не розстріляли його (як офіцера, що попав у полон) – тому що він був у підпіллі, яке і у німецькому логові продовжувало свою боротьбу з ворогом людства.
Після війни все своє життя присвятив роботі в школі (вчитель, завуч, директор). Все його життя – це світла благородна мета: гуманістичне виховання молоді. І не одне покоління його згадує теплим словом.
- Я горжусь тобою, тату! Вічна тобі пам'ять!
Записала донька Міщенко Людмила Василівна,
вчитель української мови та літератури
КЗО «СЗШ № 69».

Страница солдата создана "Бессмертный полк - Днепропетровск"