- «Знаю, пам’ятаю, пишаюся»

Я дуже люблю, коли збирається у бабусі наша велика родина, і ми всі разом розглядаємо старі фотографії, а бабуся розповідає про своє дитинство. Одного разу мене зацікавив старий пожовклий папірець з короткою звісткою: «Білоконь Олександр Васильович, захищаючи свою Батьківщину, проявивши мужність і геройство, пропав безвісти у жовтні 1943 року». Це був мій прадідусь, батько моєї бабусі. І бабуся розповіла мені про своє дитинство таку історію…
Народилася вона на початку війни в с. Старі Кодаки і зовсім не пам’ятає свого батька. А ось про цю звістку пам’ятає добре. Коротка, вбивча звістка! Такі листи отримували в кожній хаті, адже війна забрала велику кількість життів. Але люди не вірили цим папірцям, не хотіли вірити, продовжували чекати, тяжко працюючи та піднімаючи осиротілих дітей. Не покидала надія про зустріч із коханим чоловіком і мою прабабусю Білоконь Ольгу Павлівну. Все життя вона чекала та виглядала свого голубка.
Минали роки, але ніколи не покидала мрія про повернення батька додому – виглядали, чекали… та бігли за солдатами, що вже після закінчення війни поверталися додому, та молилися, щоб це був саме їх Солдат. Але до самої смерті моєї прабабусі до їхньої домівки так ніхто і не прийшов. А вона його чекала, чекала все своє життя та просила своїх доньок розшукати батька, хоча б дізнатися, де він похований. І бабуся дала слово, що обов’язково знайде свого батька. Розпочалися довгі роки пошуків: писали листи до архівів України та Росії, звертались до пошукових загонів, але відповідь була одна: «Встановити місцезнаходження Білоконь О.В. немає можливості». Коли надія була вже майже втрачена, бабусі запропонували ще спробувати пошукати свого батька через Інтернет.
Напередодні Дня Перемоги ми знову зібралися всією сім’єю біля комп’ютера та розпочали пошуки. Натрапили на сайт «Меморіал», де знаходяться архівні документи часів Великої Вітчизняної війни. Затаївши подих, ми переглядали документи та знайшли дані медсанбату, де значилось, що мій прадідусь Білоконь О.В. помер від ран 4 листопада 1941 року і похований у селищі Усть-Іжора Ленінградської області. В архівних документах ми знайшли й похоронку на дідуся, яку прабабуся так і не отримала. Плакали всією сім’єю. Вирішили - треба їхати!
У червні ми вирушили на пошуки до Санкт-Петербургу. Привезли з рідного дідусевого села землі та польових квітів, що ростуть на схилах Дніпра. Усть-Іжора зустріла нас похмуро – накрапав дощик, важкі хмари торкалися нас. Інколи здавалося, що природа сумує з нами разом. Почали пошуки з Братських могил, кладовищ – заглядали до кожної занедбаної могили, шкребли надгробні плити, порослі мохом, але такого прізвища ніде не значилось. Уже заморені та зневірені стали розпитувати стареньких людей, які могли бути свідками тих часів. Вони розповідали, що саме в ті часи були тяжкі бої. Було багато ранених та загиблих. Не встигали копати могили та й не було кому, не встигали всім загиблим чіпляти бирки для перезаховання, тому знайти могилу немає ніякої можливості. І знову розпач… Останньою надією для нас лишився місцевий муніципалітет, де нам і допомогли встановити істину – за їх відомостями було встановлено, що мій прадідусь захоронений саме на Володимирському кладовищі селища Усть-Іжора.
І диво сталося з природою – розвіялись хмари, вияснилось сонечко. Здавалося, що Усть-Іжора нам посміхалася. Місцеві мешканці нам розповідали, що такого сонячного дня не було давно. Напевно, це радів наш дідусь, що і до нього приїхали рідні.
І ось тепер прізвище мого прадідуся викарбовано на великому обеліску захисникам Ленінграду.
Я знаю про війну тільки із розповіді бабусі, фільмів та книг, але я не хочу війни!
Я пам’ятаю той безсмертний подвиг мільйонів солдат Великої Вітчизняної війни і завжди буду вдячна їм.
Я пишаюся своїм дідусем, який віддав життя заради своїх дітей, своїх онуків, заради майбутнього.
Я низько вклоняюся перед усіма ветеранами і ніколи не забуду того подвигу, який вони здійснили, щоб наш народ був вільним і щасливим!