Мій дід Байдак Макар Андрійович, 1910 року народження у березні 1941 року пішов на перепідготовку(трьохмісячну) у військове містечко «Три частини». Жінка з трьома дітьми до нього їздила в місто. І тоді Макар Андрійович сказав жінці: «Бережи дітей, бо якась буде заворушка в країні. Ходять слухи у частині.» А у червні 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. І вже прадід не прийшов додому. Пішов одразу на війну. Воював недовго. Під Житомиром у 1942 році дід попадає в полон. Товариш діда запропонував тікати з полону вночі, але він відмовився і сказав: «Я буду тікати, а як же всі інші?» так і залишився в полоні. А на другий день всіх їх вивезли до Німеччини в концтабір разом із іншими радянськими полоненими. У концтаборі дід для того, щоб виживати у страшних умовах із цвяхів клепав чайні ложечки і міняв їх на харчі у німкень. В цьому концтаборі був односелець Чобіток Іван, який видав діда і доклав німцям. Коли дід наробив ложечок і хотів міняти у німкені, то його схопили на гарячому німці. Цей же Чобіток Іван був наглядачем, який катував полонених, бив. Схопивши діда німці спалили в печі. А на другий день полонені були визволені радянськими військами. У 1946 році до жінки Ганни Андріївни прийшов лист, у якому було тільки три слова «Ганно, приїдь до мене» з Новоолександрівки. Потім жінка з дочкою пішла у це село. Там знайшли хатину маленьку. Зустріла жінка, яка завела до хати. Там сидів чоловік, весь побитий, попечений. Він і розказав їм про діда. Як він годував полонених і спасав усіх. У нашому селищі Краснопілля знаходиться меморіал загиблим воїнам. На меморіальній дошці записано і прізвище мого діда. Кожного року 9 травня, моя родина ходить з квітами до меморіалу для того, щоб вклонитися і покласти квіти до меморіалу, вшановуючи пам’ять про мого діда.